дивно

є люди в моєму житті, яких я знаю вже дуже довго, але не знаю про них купу всього, а вони не знають про мене іще більше )) а є люди, яких знаю без року тиждень, але здається, що від них немає таємниць і я знаю їхні таємниці.

 

трохи планів

традиційно плани на літо я роблю в травні. от сьогодні погортала свій чарівний блокнотик і виявилося, що планів у мене ціла купа. багато планів пов”язано з поїздками, тому прозорий натяк для багатьох, а особливо для small-beetle, коли й де мене можна буде виловити, окрім Полтави.

червень:

перші або другі вихідні (дата встановлюється): три дні Мазепа-фесту (м. Полтава). всім рекомендую. буду там всі три дні, навіть якщо каміння з неба сипатиметься.

14 червня: концерт Пола Маккартні (м. Київ). буду обов”язково. планую в суботу зранку приїхати та поїхати в неділю або одразу після концерту, або побути в столиці ще один день.

на червень ще є кілька поїздок, але дати ще не визначила.

липень:

12-14 липня: Шешори (Поділля, с. Вороб”ївка) дуже хочу поїхати, але ще не впевнена, але дууууже хочу.

десь у липні має бути Країна Мрій, знову ж таки в Києві, дат ще не знаю, але знаю, що буду там.

крім того на липень запланувала поїздку до Житомира і може кудись на схід України. дати залежать від того, які клієнти будуть у липні.

серпень:

24-25 серпня: головна подія серпня для мене вже третій рік поспіль - Махнофест (м. Гуляйполе, Запорізька область). я там буду обов”язово, тільки цього року я хочу цивілізовано жити в готелі ))), а не так, як минулого року, спати у спільному наметі на холодній землі.

ще на серпень подумую втекти на пару днів кудись, тільки ще з містом не визначилася. головне, щоб там було красиво, тобто можна було багато гуляти й фоткати (до речі, терикони для мене так само красиві, як і старовинні костьоли, тому красиво - це все, що цікаво виглядає )

літо для мене закінчується у вересні Форумом Видавців (м. Львів)

звісно, корективи можуть вноситися до планів по ходу, бо мене вже запрошували пару разів до інших країн, але я поки відмовилася, хочу більше України цього літа

 

клієнти-жлоби

я знаю, що вже всіх задовбала своїми історіями про клієнтів, але не можу не поділитися ще одним маразмом. один довбонутий клієнт-жлоб, з Індії, припер якогось біса до України, та ще й не до одного міста. три дні морочив мені голову з квартирою, потім від неї відмовився і поселився до найгіршого готелю в моєму місті. при цьому залишив свої речі в іншій квартирі  в Харкові та просив туди нікого не селити, а гроші за простій обіцяв повернути, коли приїде назад до Харкова. а тепер бреше мені й менеджеру, що оплатив зворотній проїзд до Харкова, хоча цей проїзд організовую я, тому точно знаю, що нічого він не платив. а бреше так невміло, що аж смішно він навіть не знає, що бреше людині, яка займається замовленням таксі на виїзд з Полтави. і завтра буде великий цирк, коли він почне мені наярювати й вимагати безкоштовне таксі до Харкова, котре наче б то проплатив.

 

ех, життя прекрасне, поки в ньому є гарні люди

чесно-чесно наприклад, такі, як мій останній клієнт. виявляється, що можна зустріти абсолютно випадково людину, яка підійме настрій просто до небес. ну щоб, здавалося, два вечора поговорити, а стільки позитиву, ніби на мене вихлюпнули бочку щастя

коли я сьогодні зранку забирала ключі, то ми обмінялися адресами в скайпі. тож наші цікаві розмови перейдуть у віртуальну площину. і це дуже добре, бо тепер буде кому цікавитися усілякими речами у моєму житті, які зазвичай, нікому окрім мене не цікаві, бо в більшості моїх друзів часто відмінні від моїх погляди на дещо.

вчора ми говорили про позицію чоловіка та жінки в суспільстві. це був перший чоловік, з-поміж тих, кого я знаю, який не почав мені говорити, як то класно, коли жінка нічого, окрім кар”єри перед собою не бачить. бо чомусь стільки чоловіків звиклися з думкою, що всі жінки давно емансиповані до краю і ні про що, окрім кар”єри не мріють. звісно, тема слизька і там багато деталей, але що цікаво, нам було цікаво протягом години обговорювати ці деталі.

добре, що в ресторані людей майже не було й ніхто не бачив парочку навіжених, які за келихом вина говорили про усілякі дурниці а між ними постійно пробігали якісь дивні іскорки, що змушували всміхатися та повторювати собі всоте, що це просто розмова і нічого більше. і стримувати себе від бажання кинутися на шию та сказати, який же ти класний чувак )))) а треба було просто всміхатися знову й знову, і дивитися крізь скло келиха на його дитячу усмішку, і думати, яке ж, зараза, життя підступне, що посилає в друзі тих людей, у кого просто неможливо не закохатися

 

cмс-перестрілка

мого останнього клієнта я просто обожнюю. присила смс: дякую за чудову прогулянку, не бажаєте повторення під дощем без парасольки? може, в них у Данії це така фішка - гуляти під дощем? пишу йому: Крістіан, я боюся, що розтану на першій хвилині заспокоює: я вас загорну в куртку та зігріватиму власним диханням ))) це загравання? чи просто йому робити нема чого? сидить там, бідний, у порожній квартирі й нудиться. мо, дійсно піти погуляти? і не втикати у розмови з менеджером, від яких вже голова пухне. нє, таки дочекаюся, коли розвидниться, бо я люблю дощ, коли я під дахом у теплі, а не коли, мов мокра курка, стою на вулиці й цокочу зубами.

 

найкращий клієнт

вчора зустрічала такого суперового клієнта, що мама міа.

перш за все, це був перший клієнт за весь час, який приїхав раніше (!) обіцяного. ага, і таке буває. написав мені смс десь о шостій вечора, що о восьмій буде в Полтаві. ну то й добре, не тре буде по ночі вештатися стрьомним районом. о восьмій подзвонив і сказав, що чекає на мене біля автовокзалу. вах! сам знайшов, не питав по сто разів, як туди проїхати, хоча вокзал за дві хвилини їзди машиною від траси, але чогось мої клієнти його знайти не можуть ніколи. ок, кажу, що буду там за двадцять хвилин. приїжджаю: стоїть самотня машинка (Пежо, здається). клієнт махає мені руцею, мовляв, привіт, це я. виходить з машини, тисне руку. ну жентельмен і все. сідаю, показую, як їхати на квартиру. триндимо про усіляке. дядько просто супер. з ним реально з перших хвилин відчуваєш себе так, ніби знаєш його все життя. я люблю так відчувати людей. приїжджаємо. заселяю. просить мене показати, де найближчий інтернет-клуб. кажу, що за 10 хв. підіймуся до нього, бо тре поговорити з хазяїном квартири.

повернулася до нього. домовляємося, що зара піду покажу йому клуб. а сама думаю: ой блін, якби ж ще трохи з ним потусувати, бо таки цікавий дядько. ок, веду його до клубу, і десь на півдорозі ми вже триндимо про все на світі і якось так само собою зрозуміло, що на показі клубу наше вештання не закінчиться. бо нам обом легко й цікаво спілкуватися. коротше, доблукали ми з ним до першої ночі нічого так, але прогулянка була класна. поводила його по усіляких місцях цікавих, хоч і темно було, але вдалося показати купу всього гарного. від панорами нашого Хрестовоздвиженьского монастиря він прийшов у такий захват, що той народ, який на альтанці був, дивився на нього трохи здивовано. потім ми з ним гуляли темним парком Перемога, тіки дійшли парку, як там погасли ліхтарі. але всі ці красівості - це півділа. головне, що ми з ним наговорилися так, що ой-ой, говорили про все на світі, й все одно було цікаво. а потім я чинненько викликала таксі та поїхала додому.

ех, була б я самотня, почала б фліртувати, а так ну не змогла я правда сподіваюся, що знайшла собі ще одного друга, з яким на багато речей дивимося однаково. але життя покаже, до чого ми з ним сьогодні добалакаємося.

 

робота, щоб її )))

треба було досидіти до пів на третю, що отримати мейл від клієнта про те, що він приїде завтра чорт зна  коли вночі. це капець. я ненавиджу зустрічати клієнтів вночі, особливо, коли вони не на вокзал приїжджають, а їдуть машиною. а це датське чудо припре десь о 12 ночі, і прийдеться десь тусувати (майже на трасі), щоб його зустріти, бо коли кажуть, що приїдуть о 10 вечора, то це ще плюс дві години, як мінімум, бо що таке нічна українська траса, іноземці просто не уявляють. а моя прєлєсть-менеджер каже, щоб брала з клієнта за зустріч на свій розсуд чи може, й справді заломити night time meeting доларів 30, щоб провчити раз і на завжди?

ех, життя!!! а завтра купа справ, добре щоб усе до восьмої розрулити та хоч трохи відпочити ))))

 

робота-навчання, навчання-робота, а жити коли?

моя робота позбавить мене глузду найближчим часом. а якщо їй це не вдасться, то доб”є університет. я тихо фігєю від своїх клієнтів, які ломонулися в Полтаву саме на 9 травня. їм тут медом намазано чи що? я фізично не зможу їх всіх зустріти, навіть якщо мені допомагатиме другий менеджер. крім того замовляти квартиру за два дні,  та ще й на свята - це вершина неорганізованості. ааааааа, я ща помру від усіх цих дзвінків та розмов, а менеджер з резервації мене остаточно домучить.

а на завтра купу всього непотрібного писати для універу. бррр.

не поминайте лихим словом, якщо я раптом зникну назовсім, то мене клієнти замучили

 

дурне питання

щось тягне мене останнім часом на банальну філософію. старію, що поробиш

так от. я тут на вихідних багато думала про людей, ага, думала аж цілих 10 днів, уявляєте?! і надумалося такого. більшість людей страшенно боїться зізнаватися собі в почуттях і думках. в почуттях, певно, найбільше. уявіть тільки, що треба чесно собі зізнатися: я люблю пісні Тіни Кароль, рожеву помаду та червоні сумочки-клатчі (це для дівчаток), або я люблю пити дешеве пиво, розкладати пасьянси перед сном та дерті джинси (це для мучачіків). а натомість ці от люди всім розповідають, що слухають Бйорк, фарбують нігті чорним лаком та тягають за собою рюкзаки з написами Король и Шут / кажуть, що п”ють тільки віскі, грають в преферанс і носять темно-сині шкарпетки. я просто взяла матеріальні приклади, щоб було зрозуміліше. ну нафіга, скажіть мені, вигадувати собі той імідж чи приписувати ті почуття, які вам зовсім невластиві?

а якщо в такої людини спитати: що ти відчуваєш? то почуєш або нерозбірливе мурмотіння типу я не знаю, взагалі, як тобі сказати, або на тебе так подивляться, що захочеш свої слова швидесенько проковтнути і не вдавитися.

ні, я не кажу, що тре бігати з прапором та всім розповідати про найменшу думку, яка з”являється в голові. просто інколи треба вміти давати відповіді на прості питання. чи це надто складно, визначитися з тим, що ти любиш, вмієш, хочеш, відчуваєш?

 

друзі: спогади про минуле

Так дивно. Інколи писання в блоги проявляється як загострення якоїсь хвороби. От наприклад, Тарас, у нього майже цілковите затишшя в блозі всі пори року, а весною блог просто вибухає постами. По кілька штук на день. Такі легкі, витончені, привабливі. З фото або коротенькими нотатками про життя. Колись давно, тієї весни, коли ми познайомилися, а було то аж два роки тому, жах, як летить час, за ці два роки стільки всього відбулося. Ми встигли гарно потоваришувати, невідомо чому перестати спілкуватися, прожити кілька чудових днів, подарувати один одному трохи щастя, принаймні я так думаю. Але я відволіклася.

Читаю його блог і ніби подумки повертаюся в ту весну два роки тому. Згадую ту дівчинку, наївну і таку вразливу, довірливу і відкриту, яка випадково знайшла його блог в ЖЖ і просто не могла втриматися від того, щоб не залишити там коментар. Так мене вразила та легкість і краса, здавалося б звичайних слів. Ще відчувалася якась ніби приреченість у його словах, згодом йому вдалося дуже гарно сказати про ту приреченість: «Це твоє життя і з кожною хвилиною воно стає все коротшим». Але ця приреченість заворожувала своєю силою. Хотілося зазирнути за лаштунки цього блогу, побачити людину, яка творила ці чудові фото і писала ці слова. Ми познайомилися 1 квітня, коли в мене зовсім не було настрою всміхатися. А йому вдалося підняти мені настрій. Я досі пам’ятаю всі слова, які він писав мені. Пам’ятаю той захват, який викликали його фото. На них хотілося і хочеться досі затримувати погляд.

Цей високий стрункий хлопець приваблював своєю силою і своєю посмішкою, своїм сумом і своєю загадковістю. Коли ми з ним гуляли вперше Києвом, то здавалося, що світ зупинив свій рух. Він огортав захистом. Він зачаровував. Він вмів дати зрозуміти, що життя варте, аби його прожити. За це я буду йому завжди вдячна.