пости Станіслава http://ukietalks.com вже давно підштовхували мене написати про українську мову в моєму житті. от сьогодні, нарешті, придумала, що і як писати.

так от. я народилася в російськомовній родині. батько народився на Далекому Сході, але з 5 років жив у Полтаві, мама народилася в Полтаві, але всі її рідні з Росії. в моїй родині тільки дідусь по батьковій лінії був наполовину українцем. отже, всі росіяни, всі російськомовні.

коли я народилася, Союз саме розвалювався, Україна здобула незалежність, коли мені було 4. батько був членом Руху, був одним із тих, хто в Полтаві боровся за незалежність (бррр, як претензійно звучить). я досі пишаюся тим, що батько був одним із тих, хто стояв у ланцюзі єднання з українським прапором, тоді забороненим. мама завжди була поряд, бо боялася, що його заберуть до КГБ чи ще кудись.

коли мені було 2 роки, то я ходила по вулицях і кричала “Рух переможе!”, це було те гасло, яке я найчастіше чула в дитинстві. мама дуже лякалася, коли я так поводилася. але тоді це була чи не єдина фраза, яку я знала українською. в родині всі говорили переважно російською, лише коли мені було 5 чи 6 років батько купив збірку українських народних казок і читав мені щодня звідти казки – це було моє знайомство з українською мовою. потім, коли став вибір, до якої школи мене віддати, батьки одностайно вирішили – до школи з українською мовою навчання (на той час в моєму мікрорайоні було дві школи: російська та моя, українська). мама тоді сказала: “ми громадяни України, і наша дитина має вчитися в українській школі”. в школі проблем з українською не було ніколи, хоча пам”ятаю, як у першому класі написала в диктанті слово “сонце” з літерою “л”, як у російській. було соромно. звідтоді помилок у словах я не робила, у мене якась “природна” грамотність, всі слова пишу орфографічно правильно, лише в пунктуації можу щось наплутати.

на той час, коли мене віддали в  школу, я вже почала вивчати англійську. тобто до школи я трохи (як це можна знати у 7 років) знала англійську, а в школі додалася ще одна мова – французька.

в класі діти розмовляли переважно суржиком, я – інколи російською, інколи українською, великого значення мові я тоді не надавала. оскільки з 6 по 10 клас я у школі не вчилася, то не знаю, як там діти говорили, але коли прийшла до 10 класу, то всі діти говорили російською. тоді це було ніби модно: говориш російською, значить модний. дурниці, звісно! знову ж таки великої різниці, якою мовою говорити для мене не було. але десь у тому ж таки 10-му я почала перекладати вірші, писати щось своє. і от уже переклади та власні твори я писала тільки українською. тут не могло бути варіантів.

в 11 класі всі в моїй родині знали, що я вступатиму на філфак до педагогічного. десь тоді, в другому семестрі 11-ого прийшло усвідомлення того, що треба говорити українською. всюди і з усіма. говорити і все. на цей час припадає пік мого активного захоплення українською мовою (я про це трохи писала в пості про мої книги). в кінці 11-ого я почала відвідувати літературну студію – там всі говорили українською, всі твори, які я писала тоді і читала на студії, я теж робила українською. перекладала теж тільки українською.

в  університеті на вступній співбесіді я розповідала про своє захоплення художнім перекладом, і заступник декана спитала мене: “і що, ви настільки добре знаєте іноземні мови, що вже перекладаєте?” я трохи зухвало відповідла: “для перекладача важливіше знати свою рідну мову, аніж іноземну”. викладачка скептично зауважила: “так ви іще ніде мові не вчилися, аби добре її знати. та і хто ваші переклади читатиме, вам же тільки 17″. переклади мої вже читали, бо були публікації в пресі, я знала, що мені ще працювати і працювати, але на той час моє володіння мовою більше хвалили, ніж критикували. адже мови не вчать, їй вчаться самостійно.

зрештою, до універу я вступила. мої одногрупники на першому курсі вважали мене заучкою, однією з причин було добре володіння українською мовою (ггггг). вперше російську від мене моя група почула на другому курсі, для них це стало несподіванкою: овва, а ця націоналістка ще й російською говорить ;) ага, в універі мене вважають націоналісткою, бо …. довго пояснювати.

в університеті до моїх мов :) додалася ще й іспанська. з трьома іноземними мовами та гарним володінням українською на другому курсі мене з радістю взяли на роботу перекладачем.

і от тепер вже не скажу скільки років я говорю українською, навертаю до цього своїх друзів. пишаюся тим, що живу в Україні, говорю українською і намагаюся купувати все українське.

відповідно до свого “націоналізму” я обирала й тему наукової роботи “викладання української мови як іноземної”.

і коли хтось із моїх друзів з-за кордону питає, чи я росіянка, то я дуже ображаюся. бо це все одно, що спитати в англійця, а ви, бува, не француз :) . єдина людина з іноземців, яка одразу ж захопилася моєю “українськістю”, – це мій коханий. у перший місяць нашого знайомства він все дізнавався в мене про Україну та українську мову, потім, коли я прочитала йому “лекцію” про те, що Україна має державну мову українську, я говорю цією мовою, то він сказав, що буде вчити тільки мою мову, і ніякої російської. наївний :) бо через місяць він мені вже плакався, що не може в Лондоні знайти жодного підручника української мови. тепер от пишу свій диплом (а його практична частина – перший рівень підручника української мови для іноземців) і щотижня відправляю нещасному англійцю, що хоче вивчити українську, по одному уроку зі свого майбутнього підручника. а він, приїжджаючи до України, лякає своїх партнерів, говорячи до них “Добрий день!” зі своїм британським акцентом :)

отак от, майже 1000 слів про українську мову в моєму житті ))))