спробую викласти, що надумала за триденний вікенд з коханим.  писати про те, що ми робили якось не дуже цікаво, хочеться трохи порозводитися про те, на які думки мене наштовхували різні ситуації в столиці.

отже, враження від Києва у мене зазвичай позитивні, бо я люблю це місто, але щоразу як опиняюся в столиці, то відчуваю, що позитив дуже сильно псується негативом. зараз для мене чи не найбільший негатив це нахабство та тупість багатьох людей, які за неякісний сервіс вимагають шалених грошей. про те, що я ще не бачила в Києві жодного місця, де б обслуговуючий персонал нормально говорив англійською, мені вже набридло повторювати. з тих місць, де ми були цього разу, тільки в ресторані “Маямі блюз” (на Великій Васильківській) була одна людина, котра хоч трошки говорила англійською одна-єдина офіціантка на весь ресторан, де найдешевша страва коштує 38 грн! я б за цей сервіс не платила б ні копійки!!! меню на англійській тільки обіднє, меню на сніданок - тільки російською (!). всі офіціанти говорять російською, мою українську сприймають ледь-ледь, простіше кажучи, не всі слова розуміють (що таке кава без цукру зрозуміли з другого разу :) ). не сподобалося мені в цьому ресторані, коротше.

ще один пафосний ресторан у готелі Прем”єр-палац потішив тим, що першими словами офіціантки після привітання були: “Девушка, переводите мне все, пожалуйста, а то я по-английски не понимаю”. афігєть! :) і це в тому місці, де чашка кави ледь не 50 грн коштує.

хто таких офіціантів на роботу бере??! я б ще розумію, аби ми пішли в якийсь кофе-тайм чи ще кудись, тоді ще хай, не балакають англійською, бо кафе не дуже гарне, але ж… нема в мене слів і все.

про таксистів-ідіотів: один вимагав з нас 100 грн за те, що довіз від Бесарабського ринку до вулиці Пилипа Орлика, я ледь стрималася, щоб не послати його далеко-далеко. та служба таксі, якою я користуюся в Києві завжди, ніколи не дозволяє собі чогось подібного, може тому, що я знайома з власником цієї служби? після отого таксиста нахаби я дзвонила тільки в службу, хай навіть доводилося трохи чекати. ненавиджу, коли з мене тягнуть гроші усілякі йолопи.

думалося мені багато про що іще. от не розумію, як можна засинати на дивані під фільм (це я про свого коханого). прийшлося прокидатися, йти будити це чудо і казати, що спати тре в ліжку ;)

чомусь дуже запам”яталося, як о другій ночі прокинулася від розмови в сусідній кімнаті - коханий обговорював якийсь проект з партнером із Штатів.

до того часу, як сама почала працювати, дуже слабо уявляла, як це бути залежним від роботи. тепер переконуюся на власному досвіді. сама години по три щодня витрачала на свою роботу (власне на розмови по телефону), чим дуже тішила коханого, якому страшенно подобається слухати, як я говорю українською. відтягати коханого від компа доводилося ледь не за вуха ;) бо коли він сідає працювати, то забуває геть про все, моє присутності десь в просторі йому вистачає ;) аби почуватися щасливим.

насамкінець малюсінький роздум про літературу. купила своєму коханому англо-українську антологію сучасної української поезії,бо він давно просив щось йому знайти перекладеного англійською. я знала, що там є помилки, бачила кілька сама, коли читала переклади. чесно його про це попередила. але в силу свого не дуже перфектного володіння англійською я навіть уявити не могла, скільки там цих помилок!!! якоїсь миті мені стало страшенно соромно за цих перекладачів. і навіть трошки за себе, що я живу в країні, де немає людей, які б вміли якісно робити свою роботу або не робити її взагалі. я не взялася б перекладати англійською з української, бо не знаю всіх тонкощів англійської мови. а якби взялася, то задовбала б свого коханого аби він мені вказав на неточності моїх перекладів. а я так зрозуміла, що жоден англієць чи американець текстів тієї антології до виходу в світ в очі не бачив.

так, тре закруглятися. бо якщо мене понесе, то вийде пост на 20 сторінок