останнім часом моїм улюбленим словом стало слово “якщо” (це в українській мові) та всі подібні до нього слова й конструкції в інших відомих мені мовах. просто мені здається, що це слово найчастіше зараз трапляється в моїх думках і роздумах про себе та в усілякій балаканині. стукнуло мені це вчора, коли я о третій ночі добалакувала з одним товарісчєм з Америки й іще двома з ОК.

та мова не про слова, слів я багато знаю, а толку? мова, певно, про те, що я сьогодні відсвяткувала (ги-ги) два місяці з того моменту, коли в мене аканчатільна і бєспаваротна пропало бажання ходити в університет (прошу відмітити: саме ходити в університет, а не вчитися, бо останнім два місяці я не вчилася, а протирала штани). я розумію, що вчитися на 4-му курсі – це самостійна робота і бла бла бла, я не сперечаюся, я просто не розумію, якого фіга мені за мої прогули виставили аж 62 енки з неповажної причини, хоча на 8 енок з цих 62 у мене законна заява, яку ніхто не врахував, та менше з тим. і мені цікаво: я полечу з універу перед сесією чи мене помилують ввіду того, що таке в мене вперше і я хароша дєвочка? морально я вже готова летіти звідти недовченим бакалавром. зараз активно думаю, як сказати батькам, що на п”ятий курс вчитися йти категорично не хочу, навіть якщо мені платитимуть за універ (правда, якщо дуже харашо платитимуть, в чому я сумніваюся, то походити ще можна було б). ага, мудрая мисля, як жить дальше з дипломом бакалавра? оце єдина мисля, яка просто змушує мене помучитися ще деякий час в цій альма матер. або не в цій. якщо змінити виш, то може, мене на деякий час попустить? чи нє.

карочє, я закругляюся із усім цим брєдом, бо ті, хто мене читають (за дуже невеликим винятком) все одно ніфіга не зрозуміють.