Сумний янгол сидить у кімнаті, ще зовсім недавно повній усмішками та метеликами, котрі весело пурхали у темряві. Але тепер у янгола не залишилося сил пускати посмішки, ніби бульбашки, по всій кімнаті. І він опускає голову. Сльози майже застилають йому очі.
Та він знає одну дуже просту істину: show must go on. Тому янгол піднімає голову в небо – знаєш, небо, я й досі тебе люблю. І тепер вже незрозуміло, чому в його очах застигли сльози: чи то від сліпучого сонця, чи то від суму. Янгол кліпає очима та проводить рукою по щоках, так, ніби знімає маску. І справді, в його руках залишаються шматки маски: рожеві плями, які були колись щоками, трохи темніші – губи, блакитно-зелені цяточки – очі… Маска поволі скручується у його руці, мов листок, що швидко зникає у сильних пальцях вогню. І вже за кілька хвилин в руці янгола залишається лише кулька, різнокольорова кулька, схожа на гумовий м’ячик, маленький гумовий м’ячик.
Янгол всміхається, підходить до полички, дістає звідти невелику шухлядку, вкладає м’ячик всередину та міцно засуває шухлядку. Па-па, робить шухлядці прощальний жест. Спи вічно, моя чергова подобо. Нам було весело разом. Ми були такі щасливі. Так довго. Дві ночі неймовірного щастя. А потім іще стільки ночей ми намагалися не розгубити того щастя. І справді, нам то вдавалося, поки в мене вистачало сили пускати усмішки, наче мильні бульбашки, по всій кімнаті.
А тепер я знову шукатиму нової розради, нової подоби, нового способу пускати усмішки по кімнаті. І зовсім скоро, бо в чеканні час минає непомітно, я матиму іншу маску на обличчі. Нову, іще невідому ні мені, ні людям. Янгол розгублено дивиться на шухлядки, що їх так багато на поличці. Порожніми залишилося зовсім небагато. Решта вже заповнені. В одній лежить кадр фотоплівки, в іншій – листочок з липи, ще в одній – шахова фігурка, а в останній – гумова кулька маски. Якою була та маска? Черговою. Щасливою. Наївною. Чарівною. Дивною. То була маска лоліти.
Янгол ще раз всміхнувся. Як добре, що я поки можу обирати собі маски. Як добре, що в мене досі є вибір.
