Так дивно. Інколи писання в блоги проявляється як загострення якоїсь хвороби. От наприклад, Тарас, у нього майже цілковите затишшя в блозі всі пори року, а весною блог просто вибухає постами. По кілька штук на день. Такі легкі, витончені, привабливі. З фото або коротенькими нотатками про життя. Колись давно, тієї весни, коли ми познайомилися, а було то аж два роки тому, жах, як летить час, за ці два роки стільки всього відбулося. Ми встигли гарно потоваришувати, невідомо чому перестати спілкуватися, прожити кілька чудових днів, подарувати один одному трохи щастя, принаймні я так думаю. Але я відволіклася.

Читаю його блог і ніби подумки повертаюся в ту весну два роки тому. Згадую ту дівчинку, наївну і таку вразливу, довірливу і відкриту, яка випадково знайшла його блог в ЖЖ і просто не могла втриматися від того, щоб не залишити там коментар. Так мене вразила та легкість і краса, здавалося б звичайних слів. Ще відчувалася якась ніби приреченість у його словах, згодом йому вдалося дуже гарно сказати про ту приреченість: «Це твоє життя і з кожною хвилиною воно стає все коротшим». Але ця приреченість заворожувала своєю силою. Хотілося зазирнути за лаштунки цього блогу, побачити людину, яка творила ці чудові фото і писала ці слова. Ми познайомилися 1 квітня, коли в мене зовсім не було настрою всміхатися. А йому вдалося підняти мені настрій. Я досі пам’ятаю всі слова, які він писав мені. Пам’ятаю той захват, який викликали його фото. На них хотілося і хочеться досі затримувати погляд.

Цей високий стрункий хлопець приваблював своєю силою і своєю посмішкою, своїм сумом і своєю загадковістю. Коли ми з ним гуляли вперше Києвом, то здавалося, що світ зупинив свій рух. Він огортав захистом. Він зачаровував. Він вмів дати зрозуміти, що життя варте, аби його прожити. За це я буду йому завжди вдячна.