загалом і повністю я досить щаслива. шикарнюча природа. замок у Свіржі, озеро, в якому втопитися нереально 
чотири подруги, з якими можна було до нестями дуріти. і головне – атмосфера й настрій )))
НІНО КАТАМАДЗЕ (заради якої я і їхала на фест) – вона богиня. вона просто шикарна. така неймовірно різна. і її хотілося слухати значно більше тих години 15 хв, що вона співала.
потім на головній сцені були польські інструментальщики. якщо чесно, то якось я їх не дуже прохавала. хоча вони мелодійні, симпатичні і все таке. але трошки не моє. поки вони викладалися, я розвіртуалювалася з двома дуже класними людьми, бігала в намет та повзла до рок-сцени слухати Флайзу.
ФЛАЙZZZА їх я люблю давно і віддано ще з часів Не будь байдужим! у Полтаві (здається, це було ще у 2007 чи навіть 2006). пропустити їх виступ я просто не могла. я стрибала й дуріла під них біля рок-сцени, й ледь встигла на неймовірних угорців, які виступали на головній сцені.
Little Cow я в них закохалася від перших гітарних акордів, які почула ще на підходів від рок-сцени до головної. я просто розчинилася в суміші гітар, барабанів і голосу соліста. я відчувала фізичну насолоду, дивлячись на обличчя (красиве чоловіче обличчя!!!) вокаліста, бас-гітариста та ще одного учасника групи, який грав на маленьких барабанчиках (не знаю, як вони називаються). і я так стрибала під них, так махала руками, що потім було неймовірно боляче спати після такої зарядки 
але яка ж я щаслива, що відкрила для себе цю групу.
потім були давно любі ОТ ВІНТА. які знов змусили активно рухатися усім, що рухається, бо стояти нерухомо під їхній живий виступ може тіки глухий. і попри те, що я чула їх вже далеко не вперше, я раділа, як дитина.
Аулі мене якось не дуже захопили. від Юркешу на рок-сцені ми з Наталкою плювалися, а перед тим ми ще й пережили Оркестр Янки Козир, від якого вуху пухли. врешті-решт, згадавши незлим тихим словом організаторів, які заявили виступ Плачу Єремії, на який ми, власне, й чекали на 23:15 (а насправді він почався рівно на 2 години пізніше), ми полізли у темряві через пагорб на інший його бік (на ліхтарях, як і на питній воді та дровах наступного дня організатори круто зекономили ). бо нам схотілося хот-догів. нарешті, ми надибали намет з цим щастям (ціни на фесті були неслабенькі. до прикладу, у Полтаві такий хот-дог коштує максимум 4 грн, у Свіржі ж він коштував 6 грн).
до тих, кого ми чекали, ми таки досиділи. ПЛАЧ ЄРЕМІЇ трохи все ж розчарував. були якісь такі чи понти, чи ще щось. чи то я втомлена така була. коротше, я не досиділа й до третини виступу, а пішла спати в намет.
на другий день фесту (для мене це був третій день, бо я приїхала у четвер після обіду з подругою із Рівного, тому спостерігала, як народ поволі згрібався й вкривав наметами пагорб, відведений для наметового містечка, як підключали електрику на території фесту, як з великим ентузіазмом везли один за одним причепи з дровами) почалися проблеми в організаторів. звісно, що про це ніхто офіційно не заявив. правильно. нафіг треба? наш народ викладе свої чесно зароблені гроші, а потім тихо схаває те, коли йому вже пост-фактум, коли всі, хто не впився до безтями, вже зрозуміли, що фест закривають дочасно через нестачу коштів та непрофесійність організаторів, скажуть, що вибачте, але вас так мало приїхало (!!!) – я фігєю від формулювань панянки Габріелян – (за фоткою вона не набагато від мене старша, то в мене природне питання, хто за нею стоїть, ну, не вірю я, що вона сама свою агенцію організувала), тому ми фест закриваємо, бо нам нема чим платити охороні, прибиральникам та артистам.
направду, я дізналася про те, що фест банкрут десь о 16:00, приблизно в той, час коли почали розбирати рок та головну сцени. дізналася з підслуханої розмови хлопчика із сусіднього намету. і подумала, що недарма інетом задовго до фесту гуляла інфо про те, що в організаторів (які, загалом, придумали дуже класну річ: зробити перший в Україні фест світового маштабу, але трошки замахнулися не на свої сили) нема грошей (щось близько 1 млн грн – так, копійки) на туалети, виготовлення сувенірів та деякі інші речі.
і попри те, що Свірж од мого міста за майже 1000 км, що в мене було дуже мало грошей, власне, всі, що були, лишилися на фесті, попри те, що я мала підозри, що з фестом не все гаразд, я поїхала туди. по-перше, я мала запрошення учасника літературнлї сцени (за це величезна подяка тим, хто мене запросив, а саме Ірині Тимощенко, яку я так і не побачила в реалі )), а також М.Л, який, власне, мене Ірині й порекомендував), по-друге, статус учасника давав безкоштовний прохід на фестиваль (може, тому я і не почуваю себе настільки ошуканою, як ті, хто ще й виклав гроші за вхідні квитки), по-третє, я підірвала на фест іще трьох чоловік, тому відмовлятися було вже якось не тойво.
і от другий день фесту, коли почалася лажа зі сценами, коли не приїхали вевешки, яких я дуже чекала, коли не виступили Піккардійська терція, коли тільки на абсолютно добровільних засадах відкатали шикарну програму Mad Heads XL, Zdob Si Zdub, Енвер Ізмайлов та інші, я почала розуміти, що такого “кидалова” (я це формулювання чула від одного із учасників містечка майстрів, тому це майже цитування) я ще за своє майже п”ятирічне фестивальне життя ніколи не бачила. я, на щастя, мабуть, не бачила Габріелян, яка зі сцени пояснювала ображеним відвідувачам, що “сорі, але ми не розрахували свої можливості й тепер маємо великі проблеми”, я в той час, певно, вже насолоджувалася вогнищем, на якому пеклася риба, у якому запікалася картопля із салом, і навколо якого сиділо багато людей, була гітара і згори висіло прекрасне карпатське небо.
і саме оце вогнище, певно, для мене і є тим, що змушувало відчувати мене щасливою. попри всі незручності, попри трохи зіпсоване враження, попри втому й холод вночі, я повернулася зі Свіржа із відчуттям, що це були одні з тих днів, заради яких варто жити це мінливе життя.
фотки будуть згодом, якщо кому цікаво.
Арканар by Яна Кримпоха
