Відчуття зрадженості

багато років я вірила, що всі люди хороші. Потім перестала. І чим старша стаю, тим менше вірю, але, при цьому, не прагну, щоб хтось вірив мені. Вірите, харашо, нєт – ну й грець з тим, я ж теж людям не вірю.

Якась така компромісна довіра з багатьма людьми в мене все ж встановлюється, але тривалість її може обмежитися будь-якої миті, до чого я завжди внутрішньо готова.

На людей, з ким я в тісному контакті, в мене в голові є своєрідні досьє: шо сказав, коли сказав, як сказав, десь щось здогадалася чи випадково побачила. Нові вчинки таких людей, відповідно, інтерпретуються мною згідно даних в моїй голові. Переважно я вгадую, інколи – провал, ну, як у детективі, купа версій, з яких не всі завжди правильні.

Чим далі від мене людина в плані контакту, або чим довше я цю людину знаю, тим більше неприємних мені речей я пропускаю повз вуха й на багато моментів просто заплющую очі. Якщо ж стосунки нетривалі, ще я не все промацала й проаналізувала, а досьє в голові огого, тим більше в мене приводів перейматися, недовіряти, перевіряти всі дрібнички, які мене турбують.

От пишу й думаю, як же пощастило тим, з ким я зустрічалася в 20, стільки наївності й довіри просто так в мене було, а потім все зламалося, поволі наївності ставало менше, а цинізм зростав у геометричній прогресії, довіра після чергового фіаско в стосунках танула на очах, ніхто особливо допомагати повертати цю довіру мені не намагався, якимись правдами й неправдами я сама трошки доливала довіри, так, щоб на денці.

І от, тридцятирічна я, з майже нулем довіри й підозрами до всіх підряд, злегка підлатаним серцем й примарною надією, що досі вмію любити, розумію, що насправді люблю тільки сина й батьків. Сина, бо він не знає, як це недовіряти й обманювати, а батьків, бо в них завжди знаходиться ще трошки віри в мене, щоб пробачити мою чергову дурну витівку.

А решту людей я постійно підозрюю в тому, що рано чи пізно вони мене зрадять. Або просто зникнуть з мого життя з невідомих мені причин.

Advertisements

прєлєсті адаптації

Мене щось останнім часом стали багато запитувати, як воно адаптовуватися в новій країні.

Мабуть, треба таки трошки поділитися, що і як.

По-перше, я помітила, що в адаптації найскладніше пережити ті моменти, коли хочеться зібрати чємодани, махнуть на всьо рукой і звалить додому, де все так зрозуміло. Да, такі моменти бувають, причому накрить може від якоїсь, по суті, фігні, але насправді, це просто за довгий час акумулювалося багато переживань, що й вихлюпуються в певний момент, коли трігером слугує та сама таки фігня. Таке саме переживають інші люди теж, не одна я така стукнута, я часом розпитую своїх знайомих тут, практично всі згадують, що в перший рік, а інколи два, з ними траплялися такі напади. найдивніше, що логіка вимикається абсолютно, не тримає ні наявність коханого чоловіка (я тут щаз в основному про жєнщін), ні пройдений шлях і вкладені зусилля, є одне бажання: послати всіх і звалить, бо задовбало.

По-друге, мовна проблема, хоч і існує, але не настільки болюча, як здається. Хоча я тут не можу розписатися за всіх, бо мови мені даються досить легко. Моя мовна адаптація триває і досі. Спершу було все ніпанятна і я говорила тільки англійською, в магазинах в основному прикидалася туристкою і говорила англійською бєз зазрєній совісті. З місцевим населенням уже так сильно туристкою не прикинешся, тому довелося потрошку переходить на мєстну мову 🙂 Я приїхала з абсолютно нульовою німецькою. Знала danke/bitte і з якогось перепугу абсолютно бєзполєзне слово die Hexe. Набір фраз із радянських фільмів про війну в моїй пам”яті був у далекому пасиві, а знамєніте даст іст фантастіш ми з чоловіком обстібали вже давно (єслі вдрух хтось точно знає порнофільм, де цю фразу вживають, киньте посиланням, а то всі свято впевнені, що це звична штука в німецькому порно, але гугл вперто мовчить і стісняється найти цей фільм).

Так вот. Вчила я німецьку з нуля на місцевих курсах, благополучно закінчила А1 і… продовжувала говорити англійською. Тобто я після А1 могла читати вивіски і етикетки на продуктах, могла після третього копняка написати мейл з трьох речень, але не могла говорити, бо мені було страшно і соромно, що моя німецька така ужасна і я роблю стільки помилок.

Попустило мене якось неочікувано, коли в розмові англійською я забула якесь слово англійською, але знала німецькою. Вот після цієї розмови я й перейшла на німецьку, махнувши рукою на те, що граматика щоразу з жахом затуляє вуха, коли я відкриваю рота. Я абсолютно не пишаюся своїми помилками, але перестала їх боятися. В певний момент якось саме прийшло розуміння, коли треба вживати sein, а коли haben в якості допоміжних дієслів, якось стали потрошку завчатися форми артиклів і закінчень іменників (я не вмію вчити табличками, все завчається тільки в процесі), прикметники мені ще досі не завжди піддаються, але головна мета вивчення будь-якої мови досягнута. Я можу сказати практично все, що хочу, мене розуміють і я всіх розумію. часом перепитую, коли зовсім незрозуміло. Мені пощастило, що я живу в регіоні, де панує хох дойч, якби жила в якійсь Баварії, проблем було б значно більше. Людей, які говорять будь-яким діалектом я не розумію взагалі.

Третій момент в будь-якій адаптації, як на мене, зрозуміти, як же функціонує життя навколо тебе. То ість, куди бєчь, якщо шо, в кого питать і шо питать. А, і главне, шо тут можна їсти.

Питання харчування виявилося найлегшим, хоча є люди, які вважають його значно складнішим. Продукти в цілому всюди однакові, але це поки не вдаєшся в деталі. Мені знадобилося трошки часу знайти замінники кільком продуктам, милим моєму серцю чи знайти, де ці оригінальні продукти продаються. Відмінність певних молочних продуктів від початку ставила мене в глухий кут. Тут не продають сметану і зернистий сир в звичному для українців форматі. Вибір круп тут теж значно менший, ніж в Україні, і певні крупи я не бачила в продажу взагалі (бо не дуже й шукала). Звісно, можна піти в якийсь русскій магазін і все купить, включно із соняшниковим насінням (яке тут продається, але тільки як корм для вуличних пташок) та зефіром, але я противник русскіх магазінов (самі знаєте чого).

Ще до відмінностей між У і Н можна віднести те, що в неділю, якщо тобі припекло булочку з родзинками чи огірочків, треба чекати до понеділка – всі магазини в неділю тут зачинені. Якщо вже зовсім пече, можна поїхати на вокзал чи в аеропорт, знайти там продуктовий і купить омріяне. Ідіотичність ситуації пояснювати не треба, еге ж? Да, шоппінг в неділю тут теж доведеться відмінити, бо зачинено взагалі все! Працюють тільки кафе-ресторани, заправки і всякі розважальні заклади.

Із функціонуванням всяких служб і чиновників я розбирался довше. Чоловік деякий час навіть дзвонив за мене, бо я взагалі не розуміла, що і як та кому я маю говорити. Але то ще було в часи, коли я говорила англійською. Зараз я вже дзвоню сама, інколи і за чоловіка можу подзвонити, якщо питання загальне і не вимагає якихось специфічних даних.

Значна різниця (в порівнянні з Україною) в тому, що велика кількість питань вирішується онлайн і поштою. Зустрічі для вирішення питань теж часто можна призначити онлайн, інколи по телефону.

Кілька прикладів, щоб не сильно розводитися.

Якщо тобі треба доїхати з точки А в точку Б громадським транспортом, заходиш на сайт державної компанії, яка займається перевезеннями автобусами, метро і приміськими поїздами, вводиш місто і зупинку відправлення та місто і зупинку прибуття, натискаєш показати варіанти і отримуєш комбінації автобус-метро-приміський поїзд з точним часом прибуття і відправлення. Наприклад, коли я їду з дому в сусіднє місто (в Україні це було б типу: живу у Вишневому, хочу в Бровари), я отримую варіант, як доїхати автобусом від своєї зупинки до станції метро, а там можу пересісти або на метро, або на автобус. Я одразу бачу в якій ціновій категорії мені потрібен квиток і о котрій я буду в пункті призначення. Система інколи не показує всі можливі варіанти, методом проб і помилок можна випадково натрапити на швидший маршрут, але те, що можна знайти хоча б один варіант, як і о котрій доїхати до місця призначення (при цьому тобі покажуть варіанти раніше і пізніше обраного тобою часу) – це надзвичайно полегшує життя. Квиток я можу купити або в автоматі на станції метро (є варіанти штучних квитків і чотириразових, вони трошки дешевші), або в автобусі (тільки штучний). Їздити без квитка в метро – задоволення сумнівної якості, контролери ходять часто, сідають на різних зупинках, штрафують всіх, хто без квитка (40 євро, може, вже й більше зараз). Можна придбати і проїзний, який тут коштує майже як мінімальна місячна зарплата українця. Зате цілий місяць можна без проблем користуватися всіма видами транспорту в межах зони дії проїзного. Да, пунктуальність прибуття автобусів і метро рідко коли дотримується аж прям до секунди, залежно від того, як далеко іде автобус чи поїзд, він може запізнитися і на 5 хвилин, але може прийти і вчасно. Якщо ти не стоїш на зупинці, а тільки підходиш до неї, а твій автобус проїздить повз – треба або бігти, або активно махати руками, тоді є шанс, що на зупинці він таки тормозне. Хоча може і не зупитися 🙂

Якщо тобі треба на прийом до чиновника. Ідеш на сайт установи, знаходиш форму для бронювання часу зустрічі онлайн, вибираєш день і час, вводиш свої дані (ім”я, телефон, мейл), підтверджуєш, можеш роздрукувати собі на згадку. В призначений час приходиш в установу, чекаєш, поки твій номер загориться у віконечку поряд з номером кабінету – ідеш і вирішуєш свої справи. Якщо хочеш в порядку живої черги (не в усіх конторах це вдається, але можна ризикнути і просидіти пару годин, дочекавшись таки свого щастя), можна взяти талончик в автоматі в самій установі. Де я була особисто і отримувала час зустрічі онлайн або прямо на місці: аналоги нашого паспортного столу, центра надання послуг, ДАІ, відділ у справах іноземців.

Є питання, які вирішуються поштою. Це переважно надсилання усіляких форм і реєстраційних документів (на отримання виплат, матеріальної допомоги, відкриття чи перереєстрація фірми, інформування державної установи про зміну адреси проживання тощо). Форму завантажити на сайті і надіслати поштою. Можна попередньо подзвонити і уточнити якісь незрозумілі питання.

Якщо потрібно до лікаря, записатися на прийом треба телефоном, до вузьких спеціалістів черги довші, інколи до них можна потрапити тільки після відвідин родинного терапевта і отримання направлення від нього. У лікаря треба показати картку медичного страхування (у лікаря платити нічого не треба, він просто надішле рахунок у твою страхову компанію). Рецепти в аптеках переважно теж отоварюють без оплат, інколи треба доплатити за якийсь інгредієнт, якщо це суміш ліків і вони не всі покриваються страховкою. До лікарів я особисто ходити не люблю, тому досвіду з їх відвідування в мене, мабуть, найменше. Да, швидку тут викликають тільки у вкрай важких випадках, лікар додому теж не прийде просто так, тому якщо температура чи руку порізав – ідеш до лікаря своїм ходом.

Ще із незвичного: коли відповідаєш на дзвінок телефону, треба називати своє прізвище, а не просто альокать, дехто навіть називає прізвище та ім”я. Ясно шо, коли дзвонять рідні і ти бачиш на екрані, що це лєпша подружка, прізвище ніхто не називає, але на дзвінки з невідомих номерів або на явно ділові дзвінки відповідають: прізвище, а далі вже драсті, шо вам нада.

Тут досить прийняті всякі смол ток і навіть розмови із незнайомими людьми. Просто так: типу яка погода (вона тут або погана, або дуже погана, або навпаки: а ви помітили, яке сьогодні класне сонце, давно вже такого не було – всьо розмова почалася). В метро, на вулиці, на зупинці, в магазині – та всюди – до тебе може посміхнутися і заговорити хтось незнайомий. Чесно, я трошки спершу висаджувалася від таких розмов, мало лі, шо їм від мене нада. Зараз уже активно долучаюся, сама заговорюю дуже рідко. Коли гуляєш десь стежкою за містом, тут є багато таких місць для піших і велосипедних прогулянок, прийнято вітатися до тих, хто іде назустріч. Смол ток, ясєн пень, теж може тут легко трапитися. В магазинах на касі продавці вітаються і прощаються, бажають гарного дня чи вихідних. Ти, ясно шо, у відповідь їм те саме. До водія автобуса теж прийнято вітатися, бо ж заходиш через двері біля нього, не всі таке роблять, але багато хто каже “Хало”, ну а чо, йому приємно, а від тебе шматок не відпаде.

Моє відчуття влитості в суспільство почало приходити тоді, коли я на вулиці стала показувати людям дорогу, якщо я її знала, ясно шо, а також коли я потрошку вивчила номери автобанів, та вже могла сказати: ох, перепрошую за запізнення, на В8 була така довга тянучка через аварію при повороті на … Настрій підіймається неймовірно, коли ти починаєш говорити не тільки мовою, але й вживати всякі місцеві реалії, зрозумілі твоєму співрозмовнику.

Я знаю, що є тисячі речей, які мені досі незрозумілі чи незнайомі в Німеччині, мені знадобляться місяці чи й навіть роки, щоб зрозуміти, сотні деталей, таких звичних місцевим, але щоразу, коли я говорю комусь тут, що я з Україні, і чую у відповідь, а да, Кличко :), я знаю, що про Німеччину я вже знаю більше, ніж вони про мою Україну.

 

Мамське

ділюся останнім, інколи смішним про малого.

були на відпочинку в Барселоні, їсть йогурт, заляпався, кажу:

– ти свинка Пеппа в квадраті

– нє

-тоді в кубі

– нє, я свинка Пеппа в Барселоні

 

дітя досить толково і багатослівно говорить двома мовами, при чому з чужими однаково соромиться говорити обома, але після звикання, говорить все і одразу

 

виділяє для себе людей, з якими йому приємно. Цим людям сам дає руку, намагається привернути до себе увагу, сам до них посміхається і заговорю, з переважною більшістю людей тримається на сором’язливій відстані. Чим дужче до нього намагаються солодкаво підмазатися, тим сильніше він відсторонюється

 

досить рідко погоджується щось “дитяче” робити на чиєсь прохання, коли до того немає в нього самого інтересу. Всі ці штучки типу розкажи віршик, заспівай, покажи і походи на вухах тупо ігнорується і дитина вдає, що не чує або просто йде геть.

 

Є страшенна жага допомагати своїм, хай то натиснути кнопку чи принести якусь річ. При цьому інколи в бажанні допомогти вносить більше хаосу, якби із допомогою не ліз, бо хоче часто все зробити одразу і швидко, від того речі падають, кнопки ламаються 🙂

 

абсолютно незрозуміло боїться душу чи будь-якої падаючої на голову води, а також великих об’ємів води (море, глибокий басейн), але практично не має страху перед висотою і не розуміє, що, впавши, боляче вдариться, хоча падав не раз.

 

дуже філософськи ставиться до болю і подряпин, часто не плаче або плаче трошки, більше показово. Жаліти може тільки мама, від інших людей не приймає дмухання і погладжування по забитому місцю

 

розуміє, що за погану поведінку буває покарання, але інколи так хочеться повередувати, що забуває про все на світі, хоча переважно до нього можна достукатися навіть на початку істерики і зупинити плач.

image.jpeg

з днем народження мене

ну шо, ще один рік минув 🙂 і мені тепер – о, ужас! – уже на один рік більше, але попри все мені досі 18! алкоголь всьо рамно без паспорта не продають )))) в космос я досі не злітала, то ість, по суті, нічого не змінилося 🙂

Але, насправді, змінилося до біса всього. Давайте, подивимося, чим я можу пишатися за цей рік…

знайомство року: цього року було багато знайомств в силу того, що я змінила місце проживання. найбільше я радію своїм трьом новим подружкам, з якими нас звели мовні курси.

подія року: я вийшла заміж, почала вчити німецьку, переїхала в Німеччину, сіла за кермо автомобіля і – даже – поїхала ))) багато було подій.

розчарування року: мій ужасний характер, який виявився ще ужаснішим, ніж я собі уявляла ;).

щастя року: коли син вирішив нарешті усвідомлено сказати “мама”.

придбання року: не ржать – коли я собі купила вперше ручку в Німеччині та змогла пояснити німецькою, що я хочу ось ту от ручку, да-да, вот імєнно ту. ага. я вчила німецьку на той момент пару днів і для мене щось говорити цією мовою було каторгою.

подорож року: літня подорож до Іспанії, а звідтам автомобілем через Францію і Атлантику назад додому.

музика року: Мертвий Півень – коли мені класно чи, навпаки, кепсько, я слухаю їх і все встає по своїх місцях.

книга року: за весь рік я мало читала художньої літератури, але найчастіше я відкривала книгу French Children Don’t Throw Food by Pamela Druckerman

прикраса року: я собі купила прикольний годинник, цінність якого у тому, що він по-дурному прекрасний.

місце року: кафе Madrid.

фільм року: Chef (2014).

комплімент року: хз, мені тут цілий рік компліменти роблять.

людина року: мій син – тут у інших мало шансів ;).

я за цей рік: як і минулого року робила комусь боляче, а комусь дуже приємно, сварилася, мирилася, просила вибачення й вибачала, ображала й ображалася, танцювала й стрибала від щастя, плакала від безвиході, сміялася й посміхалася, не виконувала якісь обіцянки, забувала, що мені вже не 15 і просто була перманентно щасливою.

і ось трошки фоточок, а то я себе вдруг на фотках полюбила, гріх не поділитися 🙂

Alpensee01

вода там була холоднюча, але це було прекрасно!

а це одна із моїх подруг тут і щаслива я 🙂

IMG-20151029-WA0001

Хочеться бути маленькою дівчинкою…

інколи на мене, як і на всіх дівчат, находить. І мені хочеться плакати. Так, безупинно і невтішно, просто бо настрій такий, бо важко, а ніхто не жаліє в жалісливому смислі, а тільки підбадьорюють і мотивують. Нафіг мені мотивація, коли хочеться просто поплакати і щоб мене пообіймали, і поклисали, як мама в дитинстві, і по голові по гладили, хоч я і терпіти цього не можу. Хочеться перебільшеної кіношної ніжності й побути маленькою дівчинкою. Просто так, на півгодинки, а потім встати і знову долати всі незручності та неприємності, влаштовувати приємні моменти і вправлятися і буденними речами.

А поки я хочу побути маленькою дівчинкою, просто на півгодинки хочу на 20 років назад. Можна?

жисть у фоточках :)

щось не хочеться писать довго і не по темі. накидаю тут фотографій за останні кілька (хз скільки – я загубилася в часі) місяців.

спробую писати маленькі коментарі до них. частина з фото вже точно постилася у мене на фейсбуці, тому, хто читає мене там, мілль пардон 🙂

Читати далі

український шок

вернулась я в свою любімую Україну. і перебуваю в перманентному шоці.

пачіму пачка м”якого сиру, вироблена в Україні, тобто ніяких митних сборів і прочіх податків на неї нема, коштує в супермаркеті на 25% дорожче, ніж аналогічна пачка м”якого сиру, виробленого в Німеччині, у німецькому середньостатистичному супермаркеті. про різницю купівельної спроможності німців та українців я тихенько промовчу.

коли вже наші службовці (в частності банківські служащі) почнуть нести відповідальність за те, що кажуть своїм клієнтам? вот мені цікаво, шо там за суперзміни зробили в Ощадбанкє, що вони верещать про це на кожному кроці? поставили термінали у відділеннях? ага, і через один ці термінали не працюють, а ті, шо працюють, до них приставлена спеціальна дєвочка, яка каже, що сильно на кнопки тиснуть ніззя. у мене таке враження, що я прийшла з кувалдою до того нещасного терміналу. ладно, про термінали іншим разом.
я їхала з України і спецально прийшла в банк спитати, що робити з карткою, строк дії якої завершується, коли я ще буду поза Україною. мені сказали, нічо страшного, приїдете, прийдете до нас і ми вам за день зробимо нову. я сьогодні прийшла в банк і мене ощасливили, що мою нову картку ніхто не замовлялв, то ість ждітє, дєвушка, двє нєдєлі. ітіть-калатіть! даже мєдлітєльний Райффайзен робить картки за 10 днів.

про те, що в нас народ в сфері обслуговування не сильно каже добрий день і пасіба я не буду писати, правда? шо ж ми, ідіоти, лішній раз улибнуцця і сказать дякую? а сказать вибачте, так це ж ващє плюнуть собі в душу, ні за что, ми гордого козацького роду, вибачення – то принизливо.

тьху! зато ва всьом вінавать Порошенко/Сєня/Юля/Правий Сєктор/москалі (нужноє падчєркнуть).

і да, про москалів. коли я сідаю в літак у Борисполі, або у літак, який летить в Бориспіль, то тільки там народ у нас під час зльоту чи посадки триндить по телефонам і стюардеси дуріють від такого нахабства. і от ці москалі, які балакають по телефону, або від якиї тхне перегаром на весь салон, говорять українською.

і снова здрастуйте

я тут давно не писала, часу все якось і настрою не було.

але зараз у мене поважна причина знов вернуцця і щось тут наваять. многочіслєнні читачі цього півмертвого блогу настоятєльно просять писать про те, як мені в Німеччині. ну шо, сьогодні рівно два тижні як я приземлилася в одному з найбільших аеропортів цієї країни, зійшовши з трапа літака, котрий привіз мене з Парижа. тому свою першу картінко-словесну розповідь про Німеччину я почну фоткою Франції з висоти пташиного польоту 🙂

IMG_20150506_190219

прямо з корабля на бал наступного дня в мене почалися заняття у школі – двомісячний інтенсив німецької. тобто, приземлившись о 8 вечора за місцевим часом, наступного ранку знову о восьмій я вже їхала в школу на перше заняття. тому сильно святкувати мій приліт було ніколи. але трояндочки мені подарували, кстаті, простояли вони майже півтора тижні!

IMG_20150507_070020

так вот, про школу я ще якось писатиму окремо. скажу тут лише, що в мене шикарна группа, мені навіть викладач, по секрету сказала, що очінь і очінь даже класна группа підібралася. зі мною вчаться люди практично з усього світу: Японія, Індія, Пакистан, Грузія, Греція, Іспанія, Марокко, Туніс, Гана. мова спілування в группі переважно англійська, ну і трошки німецької, не без того 🙂

оскільки вихідні настали неочікувано швидко, тобто через два дні після початку занять, то я навіть і пофоткати місто толком не встигла, як мене вже потягли в автопропіг по горам.

але все ж покажу трошки фото того району, де ми живемо. тут дуже красиво і тихо, але при цьому безбожно дорого і інколи по-пенсіонерські скучно 😉

IMG_20150507_143844

це я в перший день ішла зі школи і звернула на сусідню зі своєю вулицю. бачите прапор Німеччини, так вот, це вам не Україна, де на кожному метрі можна побачити національний прапор. німці свій прапор не часто десь публічно вивішують, історичний сором, як мені пояснюють аборигени.

а ось вам майже покроково прохід до Райну. кстаті, в наш район народ спеціально приїздить прогулятися вздовж Райну, бо красіво. у нас під вікнами якраз прогулянкова доріжка і коли ми вечеряємо на балконі, то майже безпомилково можемо визначити, хто місцевий, а хто – турист. туристи завжди задирають голови вгору і роздивляються будинки. я, кстаті, тоже турист, я досі туди йду гуляти і задираю голову 😉

IMG_20150509_132025 IMG_20150509_132112 IMG_20150509_132131 IMG_20150509_132323 IMG_20150509_132432 IMG_20150509_132900 IMG_20150509_133011 IMG_20150509_133809 IMG_20150509_133815

в наступному пості я накидаю фоток, як ми їздили на машині в Айфель – це гірський регіон на заході, в бік Бельгії. не перемикайтесь 🙂

музична терапія

знаєте, коли мені фігово і я не знаю, шо робить, я слухаю Мертвого Півня і життя починає грати яскравими фарбами.

ці чуваки для мене музика на всі часи і настрої, у них прекрасне все, а головне, вони веселі і трошки грустні, так я мені і нада. люблю їх до безумства многа лєт. і ось вам фоточок з одного із перших гуляйпільских фестів, просто дуже люблю, як тут вийшов їхній фронтмен на саунд чекові 🙂

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

OLYMPUS DIGITAL CAMERA