Відчуття зрадженості

багато років я вірила, що всі люди хороші. Потім перестала. І чим старша стаю, тим менше вірю, але, при цьому, не прагну, щоб хтось вірив мені. Вірите, харашо, нєт – ну й грець з тим, я ж теж людям не вірю.

Якась така компромісна довіра з багатьма людьми в мене все ж встановлюється, але тривалість її може обмежитися будь-якої миті, до чого я завжди внутрішньо готова.

На людей, з ким я в тісному контакті, в мене в голові є своєрідні досьє: шо сказав, коли сказав, як сказав, десь щось здогадалася чи випадково побачила. Нові вчинки таких людей, відповідно, інтерпретуються мною згідно даних в моїй голові. Переважно я вгадую, інколи – провал, ну, як у детективі, купа версій, з яких не всі завжди правильні.

Чим далі від мене людина в плані контакту, або чим довше я цю людину знаю, тим більше неприємних мені речей я пропускаю повз вуха й на багато моментів просто заплющую очі. Якщо ж стосунки нетривалі, ще я не все промацала й проаналізувала, а досьє в голові огого, тим більше в мене приводів перейматися, недовіряти, перевіряти всі дрібнички, які мене турбують.

От пишу й думаю, як же пощастило тим, з ким я зустрічалася в 20, стільки наївності й довіри просто так в мене було, а потім все зламалося, поволі наївності ставало менше, а цинізм зростав у геометричній прогресії, довіра після чергового фіаско в стосунках танула на очах, ніхто особливо допомагати повертати цю довіру мені не намагався, якимись правдами й неправдами я сама трошки доливала довіри, так, щоб на денці.

І от, тридцятирічна я, з майже нулем довіри й підозрами до всіх підряд, злегка підлатаним серцем й примарною надією, що досі вмію любити, розумію, що насправді люблю тільки сина й батьків. Сина, бо він не знає, як це недовіряти й обманювати, а батьків, бо в них завжди знаходиться ще трошки віри в мене, щоб пробачити мою чергову дурну витівку.

А решту людей я постійно підозрюю в тому, що рано чи пізно вони мене зрадять. Або просто зникнуть з мого життя з невідомих мені причин.

Advertisements

Хочеться бути маленькою дівчинкою…

інколи на мене, як і на всіх дівчат, находить. І мені хочеться плакати. Так, безупинно і невтішно, просто бо настрій такий, бо важко, а ніхто не жаліє в жалісливому смислі, а тільки підбадьорюють і мотивують. Нафіг мені мотивація, коли хочеться просто поплакати і щоб мене пообіймали, і поклисали, як мама в дитинстві, і по голові по гладили, хоч я і терпіти цього не можу. Хочеться перебільшеної кіношної ніжності й побути маленькою дівчинкою. Просто так, на півгодинки, а потім встати і знову долати всі незручності та неприємності, влаштовувати приємні моменти і вправлятися і буденними речами.

А поки я хочу побути маленькою дівчинкою, просто на півгодинки хочу на 20 років назад. Можна?

жовтневі перепади настрою

нінавіжу, коли переводять стрілки годинника восени. мене це просто бісить і я потім два тижні ходжу якась пришиблена. бееее

люді, підкажіть якісь таблєткі від пришиблєнності 🙂

цілу вічність не писала віршів…

час і відстань приносять нові слова,

слово “може” звучить повнокровним “так”,

двогодинна зустріч – емоцій на цілий рік –

повертає зненацька в шістнадцять наївних літ,

трохи цукру у каві – віднині отрута, адже

чорна кава й без цукру смакує, неначе драже…

ващє розівчилась писати. стид і позор, але я знову навчусь )))

настрій

настрій із серії повний пиздець 😦

рятує Х”ю Лорі в навушниках, приємні листи від друзів і сподівання, що за всім неприємним завжди іде щось хороше.

неймовірна дівчинка зробила мені логотип для одного мого бізнесу. прислали нові замовлення на переклади, в мене новий шалик з метеликами. але паскудно до крику. хочеться одночасно повіситися і втопитися. і єслі б можна, то і заразом відкусити собі голову.

єслі хочете, напишіть мені щось приємне 🙂

літо гудбай :)

в останні години останнього літнього дня на мене напала страшенна ностальгія за найкрасивішими стосунками в моєму житті 🙂 жодним чином вони не пов”язані із серпнем, але дуже тісно пов”язані з ностальгією.

найпрекраснішим у цих стосунках було відчуття незрівнянної легкості, а найстрашнішим – постійний страх, що я не варта того, щоб бути настільки щасливою. зрештою щасливою я була зовсім недовго, але так сильно і так багатогранно щасливою я не була більше ніколи і ні з ким із чоловіків. 

майже нічого не справдилося із того, що задумувалося і планувалося, бо я повелася в чомусь навіть егоїстично і по-дурному, хоча я не хотіла, я просто не вміла, не знала, не розуміла, як треба. і надмірна делікатність чоловіка не давала йому можливості сказати, де я робила дурні й дитячі помилки. 

коли стосунки обірвалися, на найцікавішому етапі, коли я вже відстражадала і відревіла після них, до мене прийшло розуміння, що я вдячна за них, бо після них я змінилася, після них я почала думати по-іншому про інших (отак закручено), і після них в мене залишилася купа романтичних листів, писаних розкішною англійською, які я перечитую, коли мені кепсько і хочеться романтики. тоді я вмикаю його улюблену музику і перечитую обіцянки вічної любові 🙂