ранково-полуденне. сонне

щось я зранку ніяк не могла прокинуцця. подзвонив один замовник, я секунд 30 саабражала, хто це і шо йому нада. поговорили. сказала, що всьо будєт, тіки позже. ну, не буду ж я малознайомій людині, яка мені платить гроші, пояснювать, що я прокидаюся тільки після третьої чашки кави )))
Читати далі

Advertisements

клієнти-жлоби

я знаю, що вже всіх задовбала своїми історіями про клієнтів, але не можу не поділитися ще одним маразмом. один довбонутий клієнт-жлоб, з Індії, припер якогось біса до України, та ще й не до одного міста. три дні морочив мені голову з квартирою, потім від неї відмовився і поселився до найгіршого готелю в моєму місті. при цьому залишив свої речі в іншій квартирі  в Харкові та просив туди нікого не селити, а гроші за простій обіцяв повернути, коли приїде назад до Харкова. а тепер бреше мені й менеджеру, що оплатив зворотній проїзд до Харкова, хоча цей проїзд організовую я, тому точно знаю, що нічого він не платив. а бреше так невміло, що аж смішно 🙂 він навіть не знає, що бреше людині, яка займається замовленням таксі на виїзд з Полтави. і завтра буде великий цирк, коли він почне мені наярювати й вимагати безкоштовне таксі до Харкова, котре наче б то проплатив.

найкращий клієнт

вчора зустрічала такого суперового клієнта, що мама міа.

перш за все, це був перший клієнт за весь час, який приїхав раніше (!) обіцяного. ага, і таке буває. написав мені смс десь о шостій вечора, що о восьмій буде в Полтаві. ну то й добре, не тре буде по ночі вештатися стрьомним районом. о восьмій подзвонив і сказав, що чекає на мене біля автовокзалу. вах! сам знайшов, не питав по сто разів, як туди проїхати, хоча вокзал за дві хвилини їзди машиною від траси, але чогось мої клієнти його знайти не можуть ніколи. ок, кажу, що буду там за двадцять хвилин. приїжджаю: стоїть самотня машинка (Пежо, здається). клієнт махає мені руцею, мовляв, привіт, це я. виходить з машини, тисне руку. ну жентельмен і все. сідаю, показую, як їхати на квартиру. триндимо про усіляке. дядько просто супер. з ним реально з перших хвилин відчуваєш себе так, ніби знаєш його все життя. я люблю так відчувати людей. приїжджаємо. заселяю. просить мене показати, де найближчий інтернет-клуб. кажу, що за 10 хв. підіймуся до нього, бо тре поговорити з хазяїном квартири.

повернулася до нього. домовляємося, що зара піду покажу йому клуб. а сама думаю: ой блін, якби ж ще трохи з ним потусувати, бо таки цікавий дядько. ок, веду його до клубу, і десь на півдорозі ми вже триндимо про все на світі і якось так само собою зрозуміло, що на показі клубу наше вештання не закінчиться. бо нам обом легко й цікаво спілкуватися. коротше, доблукали ми з ним до першої ночі 🙂 нічого так, але прогулянка була класна. поводила його по усіляких місцях цікавих, хоч і темно було, але вдалося показати купу всього гарного. від панорами нашого Хрестовоздвиженьского монастиря він прийшов у такий захват, що той народ, який на альтанці був, дивився на нього трохи здивовано. потім ми з ним гуляли темним парком Перемога, тіки дійшли парку, як там погасли ліхтарі. але всі ці красівості – це півділа. головне, що ми з ним наговорилися так, що ой-ой, говорили про все на світі, й все одно було цікаво. а потім я чинненько викликала таксі та поїхала додому.

ех, була б я самотня, почала б фліртувати, а так ну не змогла я 🙂 правда сподіваюся, що знайшла собі ще одного друга, з яким на багато речей дивимося однаково. але життя покаже, до чого ми з ним сьогодні добалакаємося. 🙂

мудрі та не дуже роздуми про мою роботу

колись моя знайома, дізнавшись, що я працюю сервіс-менеджером у ріелтерській агенції заявила: тю, фігня, така легка робота, а так гарно оплачується.

дійсно, за українськими мірками оплачується непогано, а от стосовно легкості…

по-перше, треба бути на зв”язку 24 години на добу сім днів на тиждень (спати та їсти з телефоном, майже не вимикати інтернет). по-друге, треба дуже добре знати місто та всю базу квартир агенції з усіма характеристиками. по-третє, англійська мова (принаймні) має бути не на рівні перекладу зі словником тексту з підручника для 5-ого класу, а значно краще. і по-четверте, треба мати неабияке терпіння, комунікативність та витривалість.

всі ці пункти можуть бути відсутніми, але тоді без проблем не обійтися.

на оплату телефонних рахунків в місяць може піти до 100 доларів (зважаючи на те, що моя мама витрачає на мобільний зв”язок 5 доларів на місяць – різниця виходить чималенька). про інтернет я мовчу, бо день без інтернету для мене вже давно – трагедія.

щодо знання міста, то інколи виникають смішні ситуації. колись дзвонить клієнт, який вирішив погуляти містом сам один. одинадцята вечора, я вже збираюся лягати спати, коли дзвінок. я загубився 🙂 перехожих навколо немає, а ті, до кого звертаюся, не говорять англійською. прошу його описати, що він бачить навколо. потроху розумію, куди його занесло. дзвоню своєму таксисту, їдемо “рятувати” дядька. о першій ночі я таки повернулася додому. легко, ніц не скажу. окрема розмова, як пояснити клієнту, де знаходяться гарні магазини, кафе, бари, ресторани. без карти. на пальцях (ви ось тут, вам піти прямо два квартали, повернути туди-сюди, зайти туди).

квартири – це ще та проблема, адже в кожній квартирі є якісь речі, а якихось нема, треба пам”ятати і знати, як там що працює, щоб розказати клієнту, чи пояснити, що праску та фен вам привезуть завтра зранку, бо в цій квартирі цих предметів немає.

відповідно, про добрі знання англійської можна нічого не говорити. сьогодні моя подружка, яка загалом непогано знає англійську, послухавши, як я пояснювала клієнту, як підключити інтернет в його квартирі сказала: даааа, я б так не змогла, хоч вчила англійську та мала завжди 5.

ну і про якості характеру: щодо терпіння, то без цього нікуди, чекати приїзду клієнта, який запізнюється на дві години, чекати на дзвінки від менеджерів-власників квартир і т п, коротше чекати і не хвилюватися та не нервувати, не всі це вміють. комунікативність (риса, бажана для більшості спеціальностей): якщо менеджер некомунікативний, то домовитися про знижки від власника квартири, вмовити клієнта почекати, пояснити щось чи три години перекладати його балачки з гьорлфренд (за відповідну плату) не вдасться ніколи. витривалість (не зовсім точне слово): вставити о другій ранку, щоб зустріти клієнта чи забрати в нього ключі, по п”ять разів об”їздити-обходити місто (коли вселяється чи виселяється кілька клієнтів в один день), встигнути все, нічого не забути і при цьому сяяти посмішкою та виглядати на 100%, навіть якщо в тебе вчора померла бабуся і ти всю ніч плакала – це не всі зможуть.

завжди казала: роботу любити не можна, бо в кожної роботи є свої мінуси, але до роботи можна ставитися з розумінням, тоді все буде добре.

я працюю з дуже гарними людьми, які не просто менеджери, чи власники квартир, чи таксисти, чи ще там хтось, а люди, яким я довіряю, які мене підтримують та поважають. і коли я комусь із них дзвоню чи пишу, то завжди чую: добре, допоможу, зроблю, все буде гаразд, не хвилюйся, щасти, розумничка, я радий (-а) за тебе.

і для кожного клієнта я зроблю все можливе, аби він знав, що він для нас важливий, аби захотів ще раз приїхати до України та Полтави, аби він розумів, що на будь-який його дзвінок та прохання я миттєво зреагую і зроблю все, аби владнати ситуацію.

з.і. от сьогодні допомагала клієнту налаштовувати інтернет, і він сказав, що дуже радий, що приїхав до мого міста ( а ще вчора казав: невже в Україні не хочуть, щоб сюди їхали туристи?).

безладні роздуми і трохи про особисте

вчора мала зустріти клієнта аж о 5 ранку. за нормальних умов я б мала одразу відвезти його до квартири та поселити. але то за нормальних. все вийшло зовсім не так, як сподівалася.

не люблю клієнтів, які за 50 доларів готові вдавитися. цей от виявився саме таким. ні, я знаю, що гроші на вітер викидати – це погано, але і жмотитися теж якось не тойво.

отже, ввечері позавчора уточнюю в менеджера, час приїзду клієнта. таки без змін: 5:06, Південний вокзал. відповідно з 5 до 12 (час вселення до квартири) тре десь із ним тусувати. шукаю в неті інфо про цілодобові кафе-бари-ресторани Полтави. а нима такого щастя. місто на 300 000 жителів, а цілодобово тільки стриптиз-клуб та казино працюють. всі ресторани до 4 ранку. всі кафе до 23. чорт!!! хоча брешу: є одне кафе, яке працює до останнього клієнта, але я б туди о 5 ранку не пішла, навіть із супутником. бо добре знаю, що там збираються представники місцевих кримінальних структур, шансон послухати. настрій псується остаточно. та нічого, щось придумаю.

зустріла. клієнт виявися літнім чоловіком. запропонувала те, що, взагалі то, заборонено, але що робити. коротше, ці години до його вселення цей дідусик сидів у мене вдома в кріслі та мирно читав книжку 🙂 подумала, що гвалтувати він мене не буде, бити теж. якби був молодим бугаєм, то відправила б його стриптиз дивитися ггг

дідусь – це просто жах! мобільного в нього нема, гроші тримає примотаними на тіло якоюсь тканиною. я ще таких клієнтів не бачила.

жалівся мені, що у них в Австралії тепло, а тут жахливий холод і снігу багато. а він що хотів? припхатися у Північну півкулю взимку і щоб снігу не було?

поселила. ура!!! бігом в універ вирішувати свої паперові справи з практикою. бігаю з кафедри на кафедру: того нема, тут зачинено. там ще якихось бумажок вимагають. прийшла додому геть втомлена. одна мрія – лягти і спати годин 20. тільки от ніфіга не вийде. бо тре до батьків іти. прийшла, усмішку на обличчя натягла, замалювала тіні під очима, щоб не знали, що я не висипаюся нормально. сиджу з мамою про щось говорю. і тут приходить батько і починає дражнитися: причепився до чогось і понеслося. я починаю огризатися (от дурко, сиди й мовчи), а він мене у відповідь підколює. не знаю, що трапилося, тільки я не витримала і заридала. жах просто!!! я так давно не плакала: губи тремтять, руки тремтять і сльози котяться, мов горох, ніяк не можу їх зупинити.

якось себе змусила, щоб хоч дві хвилинки не плакати: попрощалася з батьками, вдяглася і пішла додому. іду вулицею і плачу (нікого не було, а то б подумали, що божевільна). прийшла додому, досі плачу. не знаю, що потім було. бо прокинулася сьогодні зранку у вітальні на дивані. очі червоні, під очима кола, зате голова світла і якось так легко. тре щось із собою робити. сьогодні собі коханій дарую вихідний: піду містом гуляти і телефон вимкну 🙂

знов про роботу

чомусь останнім часом пре писати про роботу 🙂 не знаю, чому. знаю, чому я на неї погодилася, а от чому мені цікаво про неї писати – хз.

так от, черговий клієнт. цирк та й годі. по-перше, ще не було жодного клієнта, який би приїхав вчасно. цей не став винятком. через нього прийшлося сорок хвилин провтикати у кав”ярні. позитив – знайшла гарну кав”ярню зі смачною кавою за пристойну ціну. негатив – могла б не витрачати час, а посидіти довше вдома.

та менше з тим, я вже звикла зустрічати клієнтів у будь-який час і чекати на них. бо вони за це платять гроші.

сьогоднішній клієнт прителіпався аж зі Штатів. як і попередній, до своєї подружки. та попри все подружка цього мені сподобалася більше. немолода, досить розкута, з англійською певні проблеми, але спілкується хоч якось – то і добре :). але нахабна – це капець. навіть хазяйка квартири сказала, що мамзель ще та ггг. таки ще та, бо одразу купа претензій – шафу для одягу не там поставили, ще там щось не так. стою мовчу. пояснюю клієнту, яку суму він має заплатити. розплачується і дає купюри, замацькані фарбою. прошу поміняти їх, бо банки такі не міняють – дівуля одразу ж скидається, мовляв, що це таке. ввічливо пояснюю – я не вимагаю нічого особливого, просто дайте нормальні гроші. клієнт міняє гроші. всміхається. коли ми з дівчиною говоримо (я- українською, вона – російською), то в нього такий кумедний розгублений вигляд, що мені аж шкода його – ну шкода мені іноземців, які, не розуміючи мови, почуваються не в своїй тарілці.

розплачуюся з хазяйкою. забираю депозит, домовляюся про деякі нюанси – тікаю на вулицю. триндимо з хазяйкою про дівулю. сходимося на тому, що ми кращі ги ги. прибредаю додому. звітуюся менеджеру про “операцію Американець” 😉 менеджер відправляє мене в нокаут – каже “розумничка, цілую”. гм, ніколи ще менеджери так зі мною не поводилися – таки прикольна робота, якщо за виконання своїх обов”язків мене цілуватимуть, навіть віртуально гггг

трохи про мою роботу

окрім того, що я працюю перекладачем, у мене є іще одна робота, яка обіцяє скоро перерости в основну.

я працюю в агенції, яка шукає квартири тим, хто приїздить до Полтави. клієнти переважно іноземці. квартири їм теж, відповідно, тре шукати наворочені. останнього клієнта селила до квартири в дууууже престижному районі, в квартирі з сауною і усіма наворотами ггг. іншому клієнту пропіарила квартирку з шестом для танців (чесно, не знаю, нащо, просто хотілося постібатися).

сьогодні рано вранці забирала ключі в клієнта, який приїздив до своєї гьорлфренд. якийсь троха закомплексований дядько середніх років (написала ці слова, порівняла цього чувачка з моїм коханим – останній тут виграє, ну то й добре). дівуля його не набагато старша за мене, а мо, і не старша, просто я досі виглядаю на 16, а вона років на 22-23. така вся набундючена, русскоговорящая, наче рекламка імідж-салону. а на пиці написано: віддамся тому, хто більше заплатить. бєєє. не люблю таких дівчат. у них мізків чайна ложка, а ліплять з себе бозна яких цяць. а клієнт був прикольний. навіть не образився на мене, коли я його на вокзалі зустрічала без папірця з його іменем…