“ти чула, що в нас почалася війна?”

таке питання поставив мені замість привітання у скайпі Читати далі

Advertisements

мислі ні а чьом

я, как ні странно, вумна дєвочка. і патаму люблю мазгі. інколи в своїй любові до мазгов я можу переходити певні граніци ))) да, авантюрна вумна дєвочка, а шо?
пасєтіла с делавим візітам сталіцу нашей родіни. там було тепло, аж так що вдень ходила в сорочці і сарафані, наблюдалась якась млява підготовка до еуро 20:12 )) люді симпатичні по майдану ходють. всьо вроді как прєкрасно. но нима того польоту, який відчувався раніше, коли я забредала в Київ навіть на кілька днів. шо са мной?

весна

моя цьогорічна весна почалася вчора в Києві. саме вчора я зрозуміла, що вона таки прийшла. і принесла мені черговий зелений шалик. і смак кави.
і я таке щасливе маленьке створіння, яке знову змогло втекти кудись. хоч на день.
і мені чогось знову схотілося стільки всього 🙂 головне – не висловлювати словами всього того, що мені хочеться, бо не справдиться 😉
і на замітку самій собі: викреслюю зі свого списку полтавських таксі ще одне – Absolut Plus. вчора, вертаючись з Києва, ще в поїзді зателефонувала та замовила таксі до вокзалу. скинули смс з часом прибуття таксі, номером машинки та тарифом. ніби всьо ок. приїхала в Полтаву. біля вокзалу мого таксі нема. чекаю 5 хвилин – нема. телфоную оператору з природним питанням – де? кажуть, що почекайте хвилинку, може (!), воно зараз приїде. в підсумку через 15 хвилин і трьох моїх дзвінків воно врешті приїхало. водій хоч би вибачився за запізнення. сам водій був трошки дивний. мужа сказав, що ніби накурений чи щось таке. я не знаю. бо сиділа ззаду. але те, що вони хами – це точно. і стосорокп”ятий раз переконуюся, що краще користуватися тим, яким вже користуюся майже 10 років. і не кидатися на всякі новинки 🙂

Київ

завтра я в Кийові 🙂 на день, хоча можу затриматися і на довше ))
в планах: кілька зустрічей (формальних та не дуже) і одне майже побачення. наперед не загадую нічого – час покаже.
проте трошки хвилююся, що стільки напланувала на один день. хотілося б встигнути з усіма зустрітися і нікого не образити.

пачіму?

от чого ніхто мене не коментує? га? як я пишу шось серйозне, то коменти є, а як пишу якусь дурню, то жодного коментаря…
мабуть, не буду писати. бо нікому то не цікаво. ставитиму всі пости в приват. ага.
а взагалі, все добре. я повернулася з Києва. було класно. тіки холодно. іще мого водія штрафонули на 450 грн, коли повернув не на тому світлофорі.
а іще в мене провали в пам”яті 😉 . не пам”ятаю дві години зі свого життя. взагалі не пам”ятаю. якісь марення тіки згадуються. але я не пила. і не курила нічого. і от все пам”ятаю-пам”ятаю, а потім – провал.
ще хочу вже другий день подзвонити одній людині, але не дзвоню, бо боюся. сама не знаю, чого саме.
таке

після подорожей знов хочеться в подорож

я повернулася зі своїх тинянь Україною, трошки відіспалася, трошки то все відсвяткувала, трошки не могла дістатися нету, тепер от пишу.

трохи про ті три міста, де побувала.

Харків – один день. туди й звідти експресом. було холодно, листя з дерев облітало, обмінники були через одного зачинені. на годину вирвалася на Балку, купила там собі іспанський словник. обідали в ресторані “Континент”, який на першому поверсі готелю “Харків”. не ходіть туди, люди! годують непогано (ще б за такі гроші!), але рахунок несуть 45 хвилин (може, їм чайові не потрібні?). місто як місто. я його люблю (катіктік, якщо читатимеш, то я це місто люблю завдяки тобі й пиву на ХАТОБі).

в Одесу їхали вночі машиною (10 годин!), я ледь не сказилася, рятував тільки плеєр і те, що було з ким поговорити (власне, розважала розмовами водія, щоб він не заснув у дорозі). в Одесі жили в готелі “Лєрмонтовскій”. нічого такий готелик, тільки номерів мало, тому поселення до 12 можете й не чекати :). двомісний номер – 77 доларів. 10 хвилин до моря. коли я вперше до нього дісталася об 11 ранку, то воно все було вкрите туманом і на обрії стояло чи плавало три судна. єдине, що сподобалося, палити й дивитися на сіре море 😉

ввечері нас понесло до ресторану “Говінда” (індійські страви, якщо не ясно 😉 ), при всій своїй любові до спецій, я такого більше не хочу, бо потім хотілося випити півлітра чистої води, аби забути, що мене нагодували спеціями. перед тим зранку снідали в джаз-кафе, джазу чогось не було, але інтер”єрчик сподобався. сніданок-фуршет за 50 грн включав яєшню/омлет на вибір та будь-що з фуршету. непогано.

наступного дня після тривалих розмов та переговорів, ми рушили на обід до патісерії “Сальєрі”. симпатишненько. навпроти через дорогу готель та ресторан “Моцарт”, два кроки від оперного театру. ціни в патісерії такі, що прості люди туди не ходять (50% відвідувачів – іноземці, 30% – наші бізнесмени, 20% – жінки та дівчата цих же бізнесменів). бачила з вікна одного хлопчика, майже точну копію Т., ледь не вискочила на вулицю, спитати, а це часом не ти? 😉 . в обідню перерву гуляли на пристані. пофоткала корабликів, один з Панами, там такі парубки симпатичні були 🙂 .

ввечері вирвала собі годину вільного часу й побігла до … (здогадайтеся з трьох спроб 😉 ). купила собі “Back in the USSЯ” Троїцього, кайфувала потім кілька днів, поки не дочитала до кінця. вже зовсім пізно ввечері спустилася в бар готелю попити кави й нормально покурити, щоб ніхто поруч не кривився (тре зав”язувати з цим, бо вже дістало саму себе за це не любити). замовила таксі до аеропорту й пішла нагору спати, бо вставати о 4 ранку після безсонної ночі таки не легко.

політ до Києва міг би для мене й не відбутися, бо якесь чудо переплутало моє прізвище в списках пасажирів. три години втикання  в аеропорту я розважала себе питанням, чи змусять знімати штани, на яких металеві кнопки, та якого біса тре було вставати о 4, коли можна було спокійно встати о 5 і все одно нікуди не спізнитися.

в Київ ми прилетіли аж на 5 хв раніше (!), повантажилися в таксі та поїхали в готель. готель “Братислава” – це найвідстійніше місце, яке я бачила в своєму житті! ніколи не селіться туди. це поєднання кошмарного сервісу й завищених цін. одномісний номер коштує 350 грн, двомісний – 570. стандарт, звісно. в номері два радянські ліжка, малюсінький телевізор, дві тумбочки, стіл, дві крісла, міні-холодильник та телефон. металопластикові вікна якось не дуже гармонують з усією обстановкою, а двері до номера нагадують двері в гуртожитках, знаєте, такі, по яких довго били, але не вибили. кошмар, коротше. ніхто в готелі англійською й не муркає, хоча малюють собі три зірки. дві сучасні речі в готелі – це ліфти та інтернет-центр, решта – совдеп.

весь день я тільки й мріяла, аби втекти кудись, де нормальні люди, які говорять про щось розумінше за видобуток нафти та встановлення вишок. до вечора мені довелося витримати обід в ресторані Ла Космополіт на Володимирській (кухня нічого, ціни шалені, обслуговування на 3). нарешті під вечір я дісталася до книгарні Смолоскипа, де люб”язний продавець Микола продав мені дві книжечки зі знижкою, порозважав мене відео-роликами групи Адєжда Бабкіна й з яким ми нарешті пішли на репетицію цієї ж групи, хоча я до останнього думала, чи йти туди, бо шалено хотіла спати. але я не шкодую, що пішла туди, бо це було, чи не найлюдяніші кілька годин за всі дні.

ввечері в готелі мені довелося ще до першої ночі балакати про всяку дурню й робити вигляд, що я не помічаю загравань до мене. наступний день, який почався сніданком в арт-кафе “Антресоль” на бульварі Шевченка, був останнім днем цієї нескінченної подорожі. розмови, які переривалися обідом в ресторані “Хоривець” десь біля Контрактової та питтям коктейлю Б-52 в ресторані готелю, доводили мене до сказу, але радувало, що наступного ранку я дістануся своєї любої Полтави.

в Полтаві я не тямила себе від щастя, бо Наталка зустріла мене на вокзалі, й ми поїхали до мене їсти еклери та триндіти про свої дівчачі проблеми.

висновок з подорожі: дорогі ресторани мене не пруть, душить жаба, коли бачу, як хтось викидає 100 баксів за обід і останнє – Полтава найкраще місто в світі 🙂

посткиївське (роздуми)

спробую викласти, що надумала за триденний вікенд з коханим.  писати про те, що ми робили якось не дуже цікаво, хочеться трохи порозводитися про те, на які думки мене наштовхували різні ситуації в столиці.

отже, враження від Києва у мене зазвичай позитивні, бо я люблю це місто, але щоразу як опиняюся в столиці, то відчуваю, що позитив дуже сильно псується негативом. зараз для мене чи не найбільший негатив це нахабство та тупість багатьох людей, які за неякісний сервіс вимагають шалених грошей. про те, що я ще не бачила в Києві жодного місця, де б обслуговуючий персонал нормально говорив англійською, мені вже набридло повторювати. з тих місць, де ми були цього разу, тільки в ресторані “Маямі блюз” (на Великій Васильківській) була одна людина, котра хоч трошки говорила англійською одна-єдина офіціантка на весь ресторан, де найдешевша страва коштує 38 грн! я б за цей сервіс не платила б ні копійки!!! меню на англійській тільки обіднє, меню на сніданок – тільки російською (!). всі офіціанти говорять російською, мою українську сприймають ледь-ледь, простіше кажучи, не всі слова розуміють (що таке кава без цукру зрозуміли з другого разу 🙂 ). не сподобалося мені в цьому ресторані, коротше.

ще один пафосний ресторан у готелі Прем”єр-палац потішив тим, що першими словами офіціантки після привітання були: “Девушка, переводите мне все, пожалуйста, а то я по-английски не понимаю”. афігєть! 🙂 і це в тому місці, де чашка кави ледь не 50 грн коштує.

хто таких офіціантів на роботу бере??! я б ще розумію, аби ми пішли в якийсь кофе-тайм чи ще кудись, тоді ще хай, не балакають англійською, бо кафе не дуже гарне, але ж… нема в мене слів і все.

про таксистів-ідіотів: один вимагав з нас 100 грн за те, що довіз від Бесарабського ринку до вулиці Пилипа Орлика, я ледь стрималася, щоб не послати його далеко-далеко. та служба таксі, якою я користуюся в Києві завжди, ніколи не дозволяє собі чогось подібного, може тому, що я знайома з власником цієї служби? після отого таксиста нахаби я дзвонила тільки в службу, хай навіть доводилося трохи чекати. ненавиджу, коли з мене тягнуть гроші усілякі йолопи.

думалося мені багато про що іще. от не розумію, як можна засинати на дивані під фільм (це я про свого коханого). прийшлося прокидатися, йти будити це чудо і казати, що спати тре в ліжку 😉

чомусь дуже запам”яталося, як о другій ночі прокинулася від розмови в сусідній кімнаті – коханий обговорював якийсь проект з партнером із Штатів.

до того часу, як сама почала працювати, дуже слабо уявляла, як це бути залежним від роботи. тепер переконуюся на власному досвіді. сама години по три щодня витрачала на свою роботу (власне на розмови по телефону), чим дуже тішила коханого, якому страшенно подобається слухати, як я говорю українською. відтягати коханого від компа доводилося ледь не за вуха 😉 бо коли він сідає працювати, то забуває геть про все, моє присутності десь в просторі йому вистачає 😉 аби почуватися щасливим.

насамкінець малюсінький роздум про літературу. купила своєму коханому англо-українську антологію сучасної української поезії,бо він давно просив щось йому знайти перекладеного англійською. я знала, що там є помилки, бачила кілька сама, коли читала переклади. чесно його про це попередила. але в силу свого не дуже перфектного володіння англійською я навіть уявити не могла, скільки там цих помилок!!! якоїсь миті мені стало страшенно соромно за цих перекладачів. і навіть трошки за себе, що я живу в країні, де немає людей, які б вміли якісно робити свою роботу або не робити її взагалі. я не взялася б перекладати англійською з української, бо не знаю всіх тонкощів англійської мови. а якби взялася, то задовбала б свого коханого аби він мені вказав на неточності моїх перекладів. а я так зрозуміла, що жоден англієць чи американець текстів тієї антології до виходу в світ в очі не бачив.

так, тре закруглятися. бо якщо мене понесе, то вийде пост на 20 сторінок

повернення з іншого світу

ні, насправді, то не той інший світ, який одразу ж спадає на думку, то просто світ, де ми можемо бути разом з коханим. той світ, де зупиняється час, повно метеликів та грає наша музика. світ, де тобі роблять все, аби догодити, світ, де хочеться залишитися надовго.

але з цього світу треба повертатися до нормального життя, до тієї реальності, де немає кави до ліжка та паління серед ночі на балконі п”ятого поверху. до цього світу можна потрапити ранковим експресом на Київ, а назад повертатися до дійсності на чорному шевроле з бетменом на капоті. і почуватися у своєму світі, то школяркою, то жінкою, то слабкою, то сильною. не лякатися того, що казка скінчиться зовсім скоро, бо доля подарувала тобі кілька митей щастя – тож сиди і розкошуй.

якби не треба було зустрічати клієнта, якби не треба було завтра складати іспит, то моя казка тривала трохи б довше. але таке життя, що казки закінчуються передчасно, принаймні ті, що ми пишемо самі…

моя казка мала гарний початок та відкритий фінал, моя колісниця не перетворилася на гарбуза, мої мрії просто підживилися від спілкування з неймовірною людиною. і тепер у мене знову є сили літати разом з двома метеликами, яких коханий випросив у службовця амстердамського аеропорту 🙂

і тепер у мене є купа нової британської музики, тієї, яку я так довго чекала, тепер у мене є 10 пакетиків мого улюбленого англійського чаю, і купа усіляких дрібничок, які з казки перейшли до реального життя.