Відчуття зрадженості

багато років я вірила, що всі люди хороші. Потім перестала. І чим старша стаю, тим менше вірю, але, при цьому, не прагну, щоб хтось вірив мені. Вірите, харашо, нєт – ну й грець з тим, я ж теж людям не вірю.

Якась така компромісна довіра з багатьма людьми в мене все ж встановлюється, але тривалість її може обмежитися будь-якої миті, до чого я завжди внутрішньо готова.

На людей, з ким я в тісному контакті, в мене в голові є своєрідні досьє: шо сказав, коли сказав, як сказав, десь щось здогадалася чи випадково побачила. Нові вчинки таких людей, відповідно, інтерпретуються мною згідно даних в моїй голові. Переважно я вгадую, інколи – провал, ну, як у детективі, купа версій, з яких не всі завжди правильні.

Чим далі від мене людина в плані контакту, або чим довше я цю людину знаю, тим більше неприємних мені речей я пропускаю повз вуха й на багато моментів просто заплющую очі. Якщо ж стосунки нетривалі, ще я не все промацала й проаналізувала, а досьє в голові огого, тим більше в мене приводів перейматися, недовіряти, перевіряти всі дрібнички, які мене турбують.

От пишу й думаю, як же пощастило тим, з ким я зустрічалася в 20, стільки наївності й довіри просто так в мене було, а потім все зламалося, поволі наївності ставало менше, а цинізм зростав у геометричній прогресії, довіра після чергового фіаско в стосунках танула на очах, ніхто особливо допомагати повертати цю довіру мені не намагався, якимись правдами й неправдами я сама трошки доливала довіри, так, щоб на денці.

І от, тридцятирічна я, з майже нулем довіри й підозрами до всіх підряд, злегка підлатаним серцем й примарною надією, що досі вмію любити, розумію, що насправді люблю тільки сина й батьків. Сина, бо він не знає, як це недовіряти й обманювати, а батьків, бо в них завжди знаходиться ще трошки віри в мене, щоб пробачити мою чергову дурну витівку.

А решту людей я постійно підозрюю в тому, що рано чи пізно вони мене зрадять. Або просто зникнуть з мого життя з невідомих мені причин.

Advertisements

жисть у фоточках :)

щось не хочеться писать довго і не по темі. накидаю тут фотографій за останні кілька (хз скільки – я загубилася в часі) місяців.

спробую писати маленькі коментарі до них. частина з фото вже точно постилася у мене на фейсбуці, тому, хто читає мене там, мілль пардон 🙂

Читати далі

щасливого дня народження мені :)

Значіцца так, в цілому з минулого року вроді как нічо не змінилося, і водночас, змінилося багато. Тобто досі два пункти звичного підбиття підсумків лишаються незмінними, через те, що можна пройти, але в мене цього ще не було, лишилося тільки злітати в космос та спробувати важкі наркотики ))))

А тепер традиційно за звичними пунктами підбиття підсумків 🙂

знайомство року: ну ета вот, було 🙂 . дуже приємне. триває. не менш приємно.

подія року: собсно знайомство і є подією.

розчарування року: українська судова система.

щастя року: ох, тут було останнім часом стільки щастя, що я навіть коливаюся, якій події віддати пальму першості. мабуть той момент, коли я зрозуміла, що в мене є людина, якій я можу довіряти більше, ніж собі.

придбання року: лептоп однозначно.

подорож року: Київ останнього вікенду. це була прекрасна подорож, яка стільки відкрила мені про мене і подарувала нових відчуттів, що ммммм. ну і принагідно дякую Віці за приємні пару годин і чудовезну розмову.

музика року: Roisin Murphy.  одна її пісня, на якій я досі залипаю. але в цілому музика року – це лаунж.

книга року: а хз, щось я мало цього року читала 😉

прикраса року: підвіска зі срібла у формі кількох витончених пір”їнок.

місце року: кафе Домінік.

фільм року: La Fidélité – бомбезна стрічка із Софі Марсо.

комплімент року: дуже приватний, але від того не менш теплий.

людина року: мій син.

я за цей рік: як і минулого року робила комусь боляче, а комусь дуже приємно, сварилася, мирилася, просила вибачення й вибачала, ображала й ображалася, танцювала й стрибала від щастя, плакала від безвиході, сміялася й посміхалася, не виконувала якісь обіцянки, забувала, що мені вже не 15 і з певного часу я була і є просто перманентно щасливою.

сама на себе злюсь

ненавиджу сварки на відстані. тепер сиджу і сама на себе злюсь. і при цьому так хочеться, щоб хтось пожалів і приголубив. но я ж велика дівчинка, яка вирішує всі свої проблеми сама )))) патаму всьо будєт зашибісь. главне, шоб це зашибісь було не в слєдующєй жизні.

Читати далі

вечір, коли стаються дива

зазвичай такий вечір трапляється на Новий Рік або Різдво, але цього разу мені не хотілося чекати, або точніше – доля не дала мені такої можливості – до мене завітав чарівник і запропонував випити келих червоного вина… я п”ю вже третій келих, мені добре і тепло, особливо на душі, і мені дуже радісно від того, що в цьому стрімкому і страшному світі дива ще досі трапляються. дякую за цей вечір і за вміння вгадувати мене

Читати далі

інколи

часом навіть мій лінгвістичний мозок не в силах висловити те, що я відчуваю. і ця безпорадність така неймовірно прекрасна 🙂

sometimes even my linguistic brain can not express what I feel. and this helplessness is such an incredibly beautiful thing 🙂

цілу вічність не писала віршів…

час і відстань приносять нові слова,

слово “може” звучить повнокровним “так”,

двогодинна зустріч – емоцій на цілий рік –

повертає зненацька в шістнадцять наївних літ,

трохи цукру у каві – віднині отрута, адже

чорна кава й без цукру смакує, неначе драже…

ващє розівчилась писати. стид і позор, але я знову навчусь )))