відчуття “я в домікє”

я ніжно люблю (найкраще це відчуття передає англійське слово cherish) той стан, який находить на мене не часто, але вартує всіх проблем, непорозумінь, пролитих сліз і потріпаних нервів. цей стан я називаю “я в домікє”. точних інгрідієнтів нема 🙂 приходить переважно після якогось чергового потрясіння в житті. залишається ненадовго, але має стовідсотковий терапевтичний ефект.
Читати далі

Advertisements

кагбе новий рік

от ніфіга не було новорічного настрою 🙂 я навіть подумала, що всьо – старію. подивилися Сам Удома, я його люблю і він завжди для мене новорічний фільм номер 1. йолку поставили за пару годин до нового року і тринділи про всяке. і тут подзвонив Андрюша. і новий рік таки почався.
Читати далі

я в картінках

пару днів тому гуляли в темпі вальсу з катіктік. наслідок прогулянки:

фоткано телефоном, ясно шо, на парковці мого улюбленого торгівельного центру. суть фотки, як всі здогадалися, мєгапідставочка для стаканчика кави 🙂
а от нарила фотки майже місячної давнини:
Читати далі

є мужикі, а є чоловіки

сьогодні трапилися мені двоє мужиків. портрет до болю прозаїчний: бабло віялом, жаргонна мова, купа понтів і бажання зняти особу жіночої статі. в якості особи вони вирішили обрати мене 😀
я собі мирно пила каву та поїдала морозиво з горішками в улюбленому Кофеіні на літній площадці в перервах між заняттями, і вивчала пропозиції депозитних внесків кількох банків. настрій на диво благодушний. сонце смажить. вітерець, парасолька на головою. життя просто неймовірне.
Читати далі

емоційно-почуттєва мура

другий день дискутуємо щодо назви поетичних читань. в назві має фігурувати слово “емоція”. я скоро сама стану адна сплашная емоція )))
сьогодні ввечері в нас, слава богам, дедлайн по визначенню назви. інакше я б двинулась мазгами ))
вчора з мамою за ланчем ухлопали пляшку італійського ігристого вина. цілком пристойне. але Muscat Massimo Visconti мені якось більше сподобався. да, ми, кстаті, святкували весну ))) і пили за те, щоб я перестала грустіть. грустіть я майже перестала. тепер в мене якийсь підірваний стан захоплення всім і вся. принаймні, таку себе я більше люблю ))
я вирішила устаканити якось свої самостійні заняття. а то купа наплановано, але геть не розкладене по поличках. тепер, коли все розплановую, то розумію, що надто багато я хочу втіснуть в одиницю часу. при цьому, я ще геть не знаю, як мені бути з усілякими тусовками і зустрічами з друзями. в мою струнку концепцію самоосвіти та самовдосконалення це чогось не вписується за браком часу.
катіктік, я знаю, що ти читаєш цю муру. пішли десь кави бахнем із пересувної кав”ярні. а? а то я за тобою скучила.
пісня березня місяця. заслухана вже до німагу, але все одно подобається.

весна і кава на лавочкє :)

от якби не було катіктік, то я б сьогодні не пила макіато на лавочкє під ТД Київ, не купила б собі прикольний браслет, і не вигуляла б свою шляпу в стилі Burberry.
і не сміялася б стільки, скільки я сміялася сьогодні. і потім би так не всміхалася по-дурному, пишучи це. весна – це прекрасний стан зміненої свідомості без усіляких психотропних речовин. це просто період і стан, коли хочеться злетіти. весна – це коли думаєш, а чи не купити собі білі колготки в червоних сердечках (да, катіктік, мене на них заклинило), це коли кава стає смачнішою від того, що на тебе світить сонце, поки ти її п”єш. весна – це коли розумієш, що світ трошки більший і яскравіший, ніж він був взимку.

кабмек у минуле

коли я проживаю такі вечори, як сьогодні, то я розумію, що життя варте навіть години такого життя. а коли такі години тривають і тривають, і люди навколо настільки твої, що просто захлинаєшся емоціями, і не вистачає часу, щоб їх висловити… і хочеться, що завтра це продовжилося. і знову читати вірші на кухні до пізньої ночі, і згадувати, як кілька років тому М.Л. на цій же кухні співав мені під гітару, і тоді було таке ж відчуття насиченості життя.

нічєвоніхачю

от справді, нічого не хочу. таке буває дуже рідко. навіть шалика нового не хочу )))
у мене є все, практично все, чого можна хотіти. батьки (аааа, я від них 25 років у постійному захваті, з легкими перепадами льохкава нєдоумєнія), друзі (стала ще дужче цінувати старих, і дуже люблю знаходити нових), книги (вони допомагають проживати сотні життів одразу), інтернет (це мій окремий світ, де я сама можу визначати, що робити і куди іти), кава (без неї я не можу, бо це найприємніший і найзапашніший наркотик у світі), телефониий зв”язок (це те, разом з тирнетом, без чого я не уявляю свого життя), віра в те, що завтра буде трошки краще, ніж учора, і вічне усвідомлення, що я прекрасна )))
чого ще треба для щастя?
і на додачу фото мене із суботньої події, безсоромно потирене тут

за лінком – фотозвіт з літературної битви міст. народ, скажіть, що ведучий дууууже харизматичний? а іще мені сказали, що він Жадана любить ))))

постпоетичне

вчора пізно вночі писати про літературну битву міст: Кременчук проти Полтави не було ні сил (після трьох годин у холодній електричці), ні часу. сьогодні напишу тезово, і трошки пізніше якось детальніше.
Полтава вся була україномовна. і це мене тільки тішити. Кременчуку я навіть трошки недодавала балів саме за російську мову. ну ніпанімаю я російськомовної поезії, писаної українцями, презентованої на україномовному заході. хоч убийте, не розумію я цього і не сприймаю.
знайшла собі ще одного класного поета: Олександр Ємець з Кременчука (єдиний, хто читав українською). і в нього є чудова образність у текстах. вони рельєфні навіть на слух. я таке люблю. і попри те, що я віддала йому тільки три бали з семи, він надзвичайно потужний. я просто не могла не відзначити значний ріст Андрюші Коновалова, який читав з Олександром в парі. тому мій черговий мегапоет трошки постраждав від мого суб”єктивізму.
про моїх полтавських поетів я не буду дуже розводитися, бо я їх і так непогано вже знаю. мої фаворити “Дівчинка Леся” Романа Повзика, “ящик чернігівського” Каті Стрєльнікової, Анна Єгорова – це просто дівчинка-феєрверк, я від неї в постійному безперервному захваті. Оленка Маляренко отримує мого чергового копняка за мляву подачу себе й своїх текстів, хоч вірш про маму (яка в ньому виписана досить неочікувано, але попри все дуже доречно) я особисто дуже лю.
тепер про Кременчук. Юлія Суперека з ведмедиком виглядала досить інтригуюче (але нашо його, бідного, так було тримать за писок?), “В Лондоне осадки” – мене просто порвало (тут теж багато суб”єктивного, якби це був якийсь Берлін, мене б так не зачепило).
Олеся Міфтахова з її манерою заглиблюватися в себе, читаючи вірші, змусила мене забути навіть про те, що вірші були російською.
Павло Жидков – звучав досить таки потужно, але зараз не можу згадати жодного образу.
Костянтин Коробка, як на мене, трошки одноманітний і занадто суїцидальний. на слух всі тексти сприймалися, як один-однісінький довгий розпачливий плач.
ведучий – це просто щось. ай лайк, і навіть дуже лайк.

сподіваюся, 25 лютого все буде ще більш захопливо! чекаю ))))

найправильніше побачення в моєму житті

у мене сьогодні було фантастичне побачення за всю історію побачень в моєму житті, коли ніхто не рвався затягти мене у ліжко на другій годині побачення 🙂
я приємно вражена, що такі чоловіки ще існують на цій планеті )))
мене культурно напоїли кавою в моєму улюбленому Кофеїні, нагодували морозивом в не менш улюбленому Дабл Віскі, а потім так само культурно відвезли додому. при цьому мій супутник не грав у джентельмена, а дійсно був джентельменом. і за це я йому безмежно вдячна.
я щасливе 🙂

да, кстаті, я досі закохана в мазгі, але мазгі далеко, а на побачення ходити все одно хочеться 😉