цілу вічність не писала віршів…

час і відстань приносять нові слова,

слово “може” звучить повнокровним “так”,

двогодинна зустріч – емоцій на цілий рік –

повертає зненацька в шістнадцять наївних літ,

трохи цукру у каві – віднині отрута, адже

чорна кава й без цукру смакує, неначе драже…

ващє розівчилась писати. стид і позор, але я знову навчусь )))

Advertisements

убіцца галавой ап стєну

хотіла сьогодні написати заміточку сюди на лінгвістичну тему, але, відно, ні судьба.
Читати далі

захоплююся

я люблю захоплюватися і дуже не люблю розчаровуватися, хоча більшість моїх захоплень (людьми, авторами, фільмами, виконавцями, подіями, думками, ідеями) обернулися давно чи недавно глибоким або й не дуже, але однозначно розчаруванням.
я екстатично занурююся в щось нове, хочу відкрити це нове до самої глибини, до останньої деталі, а потім отримую очікуване розчарування. Читати далі

написалося

знаєш, від певного часу я себе майже ненавиджу,
я себе просто зневажаю, і більше собою не захоплююся,
і більше собою не зачаровуюся,
певно, це все через кінець весни та брак кави.
якби мені хтось сказав, що може бути так боляче,
а сліз не буде,
якби хтось сказав, що буває так гидко,
а повіситися чи утопитися буде геть не сила,
я б не повірила, аж поки ось, не спробувала сама.
якби раптом хтось колись сказав, що можна відчувати безсилля,
і тонути в ньому, наче в чорній нафті,
наче в льодяному океані під час відпливу,
наче в колодязі, коли видно згори зорі в небі,
видно, але годі торкнутися.
так і тонеш, в чорному безсиллі,
а згори замість зірок – калейдоскоп усіх щасливих митей життя,
швидко мигтить, наче сміється із тебе,
маленької дівчинки, яка зрештою після стількох вдалих авантюр
зрештою геть розчарувалася в авантюризмі,
як колись розчарувалася у чарівній дії тютюнового диму,
а ще до того у надто перебільшеному впливі рівня айкью
на співвідношення розумних та не дуже вчинків.
знаєш, мені вже зовсім не хочеться дихати,
зовсім не хочеться всміхатися, щастя, що є смайлики,
от би ще вигадали віртуальну заміну диханню –
і всі б думали, що я щаслива,
поки я задихаюся від неспроможності щось виправити.

врєднічаю

у цьому житті є до біса речей, які мене дратують. я маю на увазі всілякі дрібниці. які доволі часто, попри все, впливають на настрій загалом.
от сьогодні мене діко розізлили дві речі.
непунктуальність і неправильне цитування.
Читати далі

написалося

Насправді все мало закінчитися
наступного дня після початку,
або трошки пізніше,
десь на зламі літа і осені,
коли джаз остаточно набув
свого гіркуватого присмаку у моєму плеєрі,
і ностальгійно хотілося
до моря, яке стільки років оминалося.
Але воно чогось продовжилося,
тягуче, мов карамельна нитка з ложки,
яку тягнеш і годі розірвати,
хіба перегризти зубами, обпікши кінчик язика,
якоюсь недбалою краплею.
І це тягуче тривання,
коли ламалися звички, відходили сни,
і друзі тікали від мене світ за очі,
пришіптуючи: геть втратила глузд, нещасна.
А я все опиналася,
своїй підсвідомості, приколиханій мріями,
довіряючи,
своїй впертості, вишукано-болючій,
звіряючись,
і забуваючи, що я була геть іншою
ще зовсім недавно, ще кілька місяців тому,
і так хотіла повернутися у часи,
коли сни мені снилися щоночі,
і щораз еротичніші.
Коли ж нарешті підсвідомість втомилася
і награлася, і позбулася усіх мрій,
вона першою повернула
цинізм і злість,а потім – сни,
і коли мені нарешті наснилося,
що я кохаюся з однокласником,
якого не бачила із шостого,
я прокинулася: від сну і від причарованості.
І перегризла карамельну нитку.
Відтоді мені сняться тільки еротичні сни,
і джаз знову став пахнути міцно кавою і дощем.

прощальний романс

Олександр Ірванець – Прощальний романс

А я тебе кидаю
В світі такому холодному.
Всі клятви й обіцянки
Раптом упали в ціні.
І тільки два слова,
Два слова сумління колотимуть:
Пробачиш мені?
Моя мила, пробачиш мені?
Читати далі