практика фактично завершена, зараз розбираюся з папірцями. отже, можу написати про свої враження від життя-буття середньої школи нашої рідної України. говоритиму про ті школи Полтави, які бачила на власні очі, але думаю, що подібна ситуація й в інших українських школах.
перше враження ніби позитивне. школа не розсипається, стіни наново помальовані українськими орнаментами (як на мене, то це буееее 😉 , бо вся оця шароварщина вже всіх дістала). кабінети поклеєні-пофарбовані (за гроші батьків, звісно), в 11 класі, в якому я була на практиці, кожен учень (тобто його батьки) щомісяця здає на потреби школи в класну касу по 100 грн (!).
вчителі ніби всі з дипломами про вищу освіту, більшість методисти. діти забезпечені підручниками, постійно купують посібники, якими школа не забезпечує. не життя – а малина 🙂
враження друге. коли посидіти в школі на кількох уроках і поспостерігати за дітьми та вчителями, то в перше враження вносяться суттєві корективи. більшість дітей на уроках відверто нудяться і не працюють (в моєму класі було 18 учнів, з них тільки 5 чи 6 працювали, постійно тільки троє). на оцінки дітям загалом не начхати, а от на знання, здається, таки начхати. одинадцятикласники переважно вважають, що на підготовчих курсах до університету, які майже всі вони відвідують (в моєму класі таких було 16 чоловік), їх навчать всьому, що вони не вивчили за 10 років у школі.
про курси я мовчатиму, бо не знаю, чому на них вчать. розкажу про уроки. домашні завдання систематично виконує не більше 20% класу, решта або не виконує взагалі, або тільки час від часу. класну роботу пише близько половини класу, в решти – записана тільки тема уроку і може, два-три речення. слухати плеєр на уроці чи переписувати домашнє завдання – це норма 😉 .
мене завжди вражало відверте небажання молоді спілкуватися українською. на уроці з учителем лише двоє-троє говорять українською, решта – суржиком або навіть російською. моє прохання говорити на уроках української мови та літератури державною мовою було зустрінуте гучним сміхом і протягом практики в дітей це був найкращий жарт “говори українською мовою” 😦 .
мої скромні знання з методики укладання підручників та програм дають змогу припустити, що перевантаженість програм та неграмотне укладання підручників – це на 70% причина того, що діти не володіють матеріалом. 20% від ліні й 10% від невміння вчителя зацікавити. про невміння зацікавити переконалася на власному досвіді – це справді жорстока реальність. якщо починаєш розповідати щось про козаків, шаровари, неньку-Україну, калину та рушники чи цитувати набридлих класиків – увага дітей розсіюється миттєво. якщо починаєш цитувати сучасні українські пісні чи розповідати про щось близьке дітям – слухають, розкривши рота й забувши про плеєри 🙂 .
з підручниками – те саме. вправи, де треба в реченні з якої-небудь “Кайдашевої сім”ї” підкреслити підмет з присудком, діти роблять не дуже активно, а коли я даю картки з реченнями з творів Жадана чи Андруховича – то просять ще такі речення й розбирають їх активно. от тільки методисти чомусь в підручники не поспішають вносити цитати із сучукрліту. а чому?!! якщо це цікаво дітям, то навіщо їх труїти остогидлою класикою?
програми – це тема іншого посту. я напишу окремо про літературу та мову. зараз скажу лише, що настав час кардинально переглянути програми та принципи викладання мови й літератури. але хто ж візьметься сказати маститим методистам-педагогам, що час жити в ХХІ столітті, а не в совку?
і насамкінець короткий висновок: школа котиться в прірву, але ми самі її туди штовхаємо. методисти – невмінням скласти нормальні підручники та програми, вчителі – не протестуючи проти поганих підручників та перевантаження програм, а також страхом вносити сучасне життя в школу, учні – небажанням вчитися, батьки – тим, що тупо платять гроші й не цікавляться життям своїх дітей.
покритикуйте мене чи шо? )))