життя летить

кілька днів тому моєму блогу виповнилося 7 років.

ось так все починалося

https://shybloom.wordpress.com/2007/12/21/%D0%BF%D0%BE%D1%87%D0%B8%D0%BD%D0%B0%D1%8E-%D0%B2%D0%B6%D0%B5-%D0%B2%D0%BA%D0%BE%D1%82%D1%80%D0%B5/

за ці сім років в моєму житті було до біса приємних подій, які тією чи іншою мірою відбилися в постах у цьому блозі.

я закінчила універ, змінила кілька місць роботи, закохувалася, виходила заміж, розлучалася, народила дитину. кілька разів заново починала вірити в себе, розчаровувалася в собі й оточуючих і знов до нестями в них закохувалася, я слухала різну музику, тестувала різну каву, кинула палити, навчилася пекти хліб, врешті повернулася до своєї оптимальної ваги, відчула, що я сексуальна, нарешті повірила в свою неповторність і з певного часу точно знаю, що все буде добре.

дякую тим, хто був ці сім років разом зі мною, кого доля подарувала мені за ці сім років, і тим, з ким мене доля розвела. дякую вам за досвід, відчуття, слова і погляди, які ви мені дарували 🙂

Advertisements

університетське :)

захистила диплом 🙂 5 )))))
ще два держіспити. три тижні навчання в магістерці, сесія там, захист магістерської. і я двічі дипломований сепціалісто-магістр 😉
дожити б. бо, чесно, з нудьги хочеться податися в круїз на лайнері в якості юнги, а не довчатися ці два місяці ))
сьогодні в уні був день відкритих дверей. мене попросили посидіти за столиком з проспектиками мого факультету й порозповідати абітурієнтам про те, де вони можуть опинитися на найближчі чотири роки 😉 я нічо не розповідала. тіки відповідала, якщо питали. брехати у вічі нещасним діткам не хотілося. я не вмію брехати про те, у що не вірю / в чому розчарувалася / до чого втратила довіру і т. п.
мої п”ять років навчання були вкрай нудними. тому я не хочу радити прожити такі п”ять років чи чотири, з огляду на нову систему освітньо-кваліфікаційних рівнів.
цікаво було тільки перший рік. точніше брала злість, що я не вступила на бюджет (ну не знала я, що в мій універ на безкоштовну форму навчання без хабарів чи протекції вступити майже нереально). на другому курсі я почала розчаровуватися. але наївна віра у щось ще десь ворушилася. рік був досить рівний в плані навчання. в заліковці всі п”ятірки, окрім однієї за практику в таборах, яку я не проходила. на третьому курсі я писала першу курсову. це єдине, що я пам”ятаю з того року. а іще своє неймовірне кохання до одного дивного хлопчика (останнє до універу ніяк не дотичне 😉 , це я просто до того, що з другого курсу в уні мене цікавила тіки можливість щось зробити в плані наукової роботи і нічого більше).
на четвертому мене круто обламали з тим, що іспанську я вчу просто так, а в дипломі нічого не буде зазначено про те, що я маю право її викладати чи щось подібне. знала б такі розклади, пішла б на німецьку (до вступу обирала між цими двома мовами). ну, на четвертому багато чого сталося. але поза універом 🙂 в уні була друга курсова і Заспів (суто факультетська штука, але це було реально круто!). я багато гуляла пари, бо було дико нудно і бридко. і в мене їхав дах через моє особисте життя. і я думала, що вилечу за прогули. натомість мені запропонували вступ до магістерки, яку я прокляла на другий тиждень навчання у ній. разом із п”ятим курсом і всім універом вкупі. на останній рік я покладала великі надії. сподівалася, що мені дадуть писати диплом і магістерську за темою, яка мене цікавила. не дали, бо “тема не узгоджується із науковою темою кафедри” (с) мій науковий керівник. інші викладачі ввічливо відмовилися брати мене в дипломники. поза уні я реалізовувала на практиці те, про що не дали писати диплом. але ж поза універом (черт, прокол (с), як казав герой одного серіалу). перший семестр я в уні майже не з”являлася. дико харили обличчя всіх тих, кого я там могла побачити. на щастя, індивідуальний графік дозволяв являтися в універ мінімум разів. у другому семестрі я писала диплом і магістерську. трохи “праніклась” нав”язаною мені темою. на захисті неймовірно тішилася з облич членів екзаменаційної комісії, які нічогісінько не розуміли в моїй доповіді, хоча там все було просто, треба лише уважно слухати і провчитися років три на філолога 😉
і от я закінчую цей кошмар. 5 років. три ламіновані прямокутнички (один з відзнакою, два – без). з десяток людей, з якими цікаво і я хочу продовжувати спілкуватися з ними і після універу. певна кількість фоток з усякими моментами за ці 5 років. енна кількість сторінок прози та віршів про усякі моменти за ці 5 років. і досвід. місцями позитивний, місцями негативний. дякую й на тому 🙂

не встигаю

майже нічого не встигаю. хворіти навіть нема часу. вуха болять, лівим нічого не чую. око застуджене, кліпати боляче. але часу на хворобу геть нема. на навчання теж часу нема 😉 є трохи часу на роботу, на зустрічі за друзями й трохи часу на ще кілька речей.

в інеті встигаю тільки перевіряти пошту й читати деякі підписки. після 19 знов повернуся до нормального життя, якщо подорож Полтава – Харків – Полтава – Одеса – Київ – Полтава найближчим часом не доб”є мене остаточно 🙂

друзі: спогади про минуле

Так дивно. Інколи писання в блоги проявляється як загострення якоїсь хвороби. От наприклад, Тарас, у нього майже цілковите затишшя в блозі всі пори року, а весною блог просто вибухає постами. По кілька штук на день. Такі легкі, витончені, привабливі. З фото або коротенькими нотатками про життя. Колись давно, тієї весни, коли ми познайомилися, а було то аж два роки тому, жах, як летить час, за ці два роки стільки всього відбулося. Ми встигли гарно потоваришувати, невідомо чому перестати спілкуватися, прожити кілька чудових днів, подарувати один одному трохи щастя, принаймні я так думаю. Але я відволіклася.

Читаю його блог і ніби подумки повертаюся в ту весну два роки тому. Згадую ту дівчинку, наївну і таку вразливу, довірливу і відкриту, яка випадково знайшла його блог в ЖЖ і просто не могла втриматися від того, щоб не залишити там коментар. Так мене вразила та легкість і краса, здавалося б звичайних слів. Ще відчувалася якась ніби приреченість у його словах, згодом йому вдалося дуже гарно сказати про ту приреченість: «Це твоє життя і з кожною хвилиною воно стає все коротшим». Але ця приреченість заворожувала своєю силою. Хотілося зазирнути за лаштунки цього блогу, побачити людину, яка творила ці чудові фото і писала ці слова. Ми познайомилися 1 квітня, коли в мене зовсім не було настрою всміхатися. А йому вдалося підняти мені настрій. Я досі пам’ятаю всі слова, які він писав мені. Пам’ятаю той захват, який викликали його фото. На них хотілося і хочеться досі затримувати погляд.

Цей високий стрункий хлопець приваблював своєю силою і своєю посмішкою, своїм сумом і своєю загадковістю. Коли ми з ним гуляли вперше Києвом, то здавалося, що світ зупинив свій рух. Він огортав захистом. Він зачаровував. Він вмів дати зрозуміти, що життя варте, аби його прожити. За це я буду йому завжди вдячна.