жисть у фоточках :)

щось не хочеться писать довго і не по темі. накидаю тут фотографій за останні кілька (хз скільки – я загубилася в часі) місяців.

спробую писати маленькі коментарі до них. частина з фото вже точно постилася у мене на фейсбуці, тому, хто читає мене там, мілль пардон 🙂

Читати далі

Advertisements

і снова здрастуйте

я тут давно не писала, часу все якось і настрою не було.

але зараз у мене поважна причина знов вернуцця і щось тут наваять. многочіслєнні читачі цього півмертвого блогу настоятєльно просять писать про те, як мені в Німеччині. ну шо, сьогодні рівно два тижні як я приземлилася в одному з найбільших аеропортів цієї країни, зійшовши з трапа літака, котрий привіз мене з Парижа. тому свою першу картінко-словесну розповідь про Німеччину я почну фоткою Франції з висоти пташиного польоту 🙂

IMG_20150506_190219

прямо з корабля на бал наступного дня в мене почалися заняття у школі – двомісячний інтенсив німецької. тобто, приземлившись о 8 вечора за місцевим часом, наступного ранку знову о восьмій я вже їхала в школу на перше заняття. тому сильно святкувати мій приліт було ніколи. але трояндочки мені подарували, кстаті, простояли вони майже півтора тижні!

IMG_20150507_070020

так вот, про школу я ще якось писатиму окремо. скажу тут лише, що в мене шикарна группа, мені навіть викладач, по секрету сказала, що очінь і очінь даже класна группа підібралася. зі мною вчаться люди практично з усього світу: Японія, Індія, Пакистан, Грузія, Греція, Іспанія, Марокко, Туніс, Гана. мова спілування в группі переважно англійська, ну і трошки німецької, не без того 🙂

оскільки вихідні настали неочікувано швидко, тобто через два дні після початку занять, то я навіть і пофоткати місто толком не встигла, як мене вже потягли в автопропіг по горам.

але все ж покажу трошки фото того району, де ми живемо. тут дуже красиво і тихо, але при цьому безбожно дорого і інколи по-пенсіонерські скучно 😉

IMG_20150507_143844

це я в перший день ішла зі школи і звернула на сусідню зі своєю вулицю. бачите прапор Німеччини, так вот, це вам не Україна, де на кожному метрі можна побачити національний прапор. німці свій прапор не часто десь публічно вивішують, історичний сором, як мені пояснюють аборигени.

а ось вам майже покроково прохід до Райну. кстаті, в наш район народ спеціально приїздить прогулятися вздовж Райну, бо красіво. у нас під вікнами якраз прогулянкова доріжка і коли ми вечеряємо на балконі, то майже безпомилково можемо визначити, хто місцевий, а хто – турист. туристи завжди задирають голови вгору і роздивляються будинки. я, кстаті, тоже турист, я досі туди йду гуляти і задираю голову 😉

IMG_20150509_132025 IMG_20150509_132112 IMG_20150509_132131 IMG_20150509_132323 IMG_20150509_132432 IMG_20150509_132900 IMG_20150509_133011 IMG_20150509_133809 IMG_20150509_133815

в наступному пості я накидаю фоток, як ми їздили на машині в Айфель – це гірський регіон на заході, в бік Бельгії. не перемикайтесь 🙂

споглядальницьке. униле

евро 2012 мене цікавить мало. більше мене хвилює те, що я живу в цій країні й спілкуюся зі своїми друзями з-за кордону, і мені, переважно, соромно дивитися їм в очі.
як пересічного платника податків, мене цікавить питання: куди пішли мої податки? я знаю, що відповіді на це своє смішне питання я не отримаю ніколи, але все ж.
читаю статті про підготовку до евро, їду трасою полтава-київ, коли мене підкидає на кожній ямі, зустрічаю друзів у терміналах борисполя, дивлюся на рагульні вуличні вказівники, на перекладені в гугл транслейт оголошення – і хочеться втекти світ за очі з цієї країни. скільки все це коштувало? скільки грошей, які мільйони чесних і не дуже чесних українських платників податків, сплачують щомісяця в казну України, пішло невідомо куди, залишивши по собі результат, який більше нагадує текст анекдоту, а не реалії країни, яка знаходиться в центрі Європи й ніби йде в ту Європу щосили.
я не знаю, як укладають асфальт на дорогах, може, він і має бути таким роздовбаним за пару місяців після укладання, я не знаю, як правильно робити двомововні таблички з назвами вулиць… тут я просто можу обурюватися, що я б зробила не так.
але я багато їздила по опенейр фестивалям і принаймні трошки знаю, як облаштовуються кемпінги й місця відпочинку. тому фото з Труханова мене просто вбивають. туалети й душові кабінки там мені чомусь нагадали ті, які були на Гуляйпільському Дні Незалежності з Махном в ті часи, коли він був безкоштовним (!). і це був фест локального рівня, його не влаштовували для того, щоб заробити бабла, це була просто розвага, спонсорована якимись небайдужими добрими дядями і тьотями. там цілком природно виглядали дерев”яні туалетні кабінки, збиті нашвидкоруч, там не було ніяких зручностей. і туди їхали люди, які знали, що їх пре провести три дні в пилюці, стрибаючи під українські рок-гурти.
але вже навіть на Свіржі, який був платним, були нормальні біотуалети й більш-менш пристойні палатки, де можна було прийняти душ.
в мене виникає одне питання, невже нашим ідіотам-організаторам евро 2012 не прийшло в голову просто хоч трошки поцікавитися, як організовуються кемпінги для туристів, які там мінімальні зручності та як їх облаштовують? ну не фестиваль же плетіння з лози для 200 гостей влаштовують, йопт!
я знаю, що всі знають, що ми живемо в дико корумпованій країні, що в нас іде постійний дільож бабла, куди б воно не виділялося. але хоч трошки совісті треба мати!

мислі ні а чьом

я, как ні странно, вумна дєвочка. і патаму люблю мазгі. інколи в своїй любові до мазгов я можу переходити певні граніци ))) да, авантюрна вумна дєвочка, а шо?
пасєтіла с делавим візітам сталіцу нашей родіни. там було тепло, аж так що вдень ходила в сорочці і сарафані, наблюдалась якась млява підготовка до еуро 20:12 )) люді симпатичні по майдану ходють. всьо вроді как прєкрасно. но нима того польоту, який відчувався раніше, коли я забредала в Київ навіть на кілька днів. шо са мной?

“фото и немного грустно” (с)


скільки дивлюся на себе на таких фото, стільки разів переконуюся: переважно попечений сонцем ніс виглядає набагато привабливіше, ніж тонни макіяжу 🙂
кожного разу, заходячи на свою сторінку на фейсбуці, я дивлюся на це фото – і всміхаюся. це фото з моїх 22. і попечена сонцем шкіра нагадує незабутні кілька днів на Свіржі. і посмішка тут моя улюблена: трошки презирлива, трошки цинічна, трохи дитинна, трохи іронічна. це було прекрасне літо, коли так багато речей починалося, і стільки подій закінчилося.
після того літа настала одразу нинішня весна ))) коли продовжується те, що того літа так і не почалося.

передвесняне

з початком весни цього року починається стільки всього-різного ))) аж два нових етапи плюс одна приємна подія.
попри те, що я недавно писала, що весна впливає на мене появою бажання спати і плакати, роблю я тільки перше ))) відсипаюся за всі недоспані ночі взимку. і насипаюся 😉 наперед на всі недоспані весняні ночі.
плани на весну, які, як завжди, будуть сто разів змінені.
17 березня – Київ (це не зміниться),
квітень або кінець березня – хочу Харків і Донецьк (Віко, в гості пустиш?)
травень – хочу в Одесу.

постпоетичне

вчора пізно вночі писати про літературну битву міст: Кременчук проти Полтави не було ні сил (після трьох годин у холодній електричці), ні часу. сьогодні напишу тезово, і трошки пізніше якось детальніше.
Полтава вся була україномовна. і це мене тільки тішити. Кременчуку я навіть трошки недодавала балів саме за російську мову. ну ніпанімаю я російськомовної поезії, писаної українцями, презентованої на україномовному заході. хоч убийте, не розумію я цього і не сприймаю.
знайшла собі ще одного класного поета: Олександр Ємець з Кременчука (єдиний, хто читав українською). і в нього є чудова образність у текстах. вони рельєфні навіть на слух. я таке люблю. і попри те, що я віддала йому тільки три бали з семи, він надзвичайно потужний. я просто не могла не відзначити значний ріст Андрюші Коновалова, який читав з Олександром в парі. тому мій черговий мегапоет трошки постраждав від мого суб”єктивізму.
про моїх полтавських поетів я не буду дуже розводитися, бо я їх і так непогано вже знаю. мої фаворити “Дівчинка Леся” Романа Повзика, “ящик чернігівського” Каті Стрєльнікової, Анна Єгорова – це просто дівчинка-феєрверк, я від неї в постійному безперервному захваті. Оленка Маляренко отримує мого чергового копняка за мляву подачу себе й своїх текстів, хоч вірш про маму (яка в ньому виписана досить неочікувано, але попри все дуже доречно) я особисто дуже лю.
тепер про Кременчук. Юлія Суперека з ведмедиком виглядала досить інтригуюче (але нашо його, бідного, так було тримать за писок?), “В Лондоне осадки” – мене просто порвало (тут теж багато суб”єктивного, якби це був якийсь Берлін, мене б так не зачепило).
Олеся Міфтахова з її манерою заглиблюватися в себе, читаючи вірші, змусила мене забути навіть про те, що вірші були російською.
Павло Жидков – звучав досить таки потужно, але зараз не можу згадати жодного образу.
Костянтин Коробка, як на мене, трошки одноманітний і занадто суїцидальний. на слух всі тексти сприймалися, як один-однісінький довгий розпачливий плач.
ведучий – це просто щось. ай лайк, і навіть дуже лайк.

сподіваюся, 25 лютого все буде ще більш захопливо! чекаю ))))

Beautiful Lviv

моя подорож, яка була подарунком на день народження, принесла стільки приємних хвилин, що я ще досі розкладаю всі почуття по поличках.
найціннішим, як виявилося, стало не саме місто, а те відчуття екстатичного щастя, в якому я перманентно перебувала протягом усієї подорожі (ох, ці довгі подорожі поїздом через всю Україну – це просто мегапрекрасно).
а іще була одна феєрично складна, але від того надто дорога мені розмова. поміж усіх розмов, які я мала за цю подорож, одна принесла мені стільки думок та відчуттів, що я досі тихенько приходжу до тями. егоїстично-консервативне створіння вчиться бути турботиловою білочкою 😉
для мене це до біса важко змінювати себе й своє ставлення до світу. але я чесно стараюся, дехто навіть вважає, що в мене це непогано виходить.

надія є

найдорожчим подарунком для мене в цей день народження стало те, що мені подарували надію, що колись я зможу виправити свої очі й більше не соромитися їх 🙂
а іще мені подарували прекрасний ранок, смачний сніданок (вперше за багато років я снідала 😉 ), неймовірно чудовий день й фантастичну вечерю. да, отакий от їстівний в мене був день народження. я ніколи дуже не цінувала можливість поїсти. для мене це було надто буденно. але можливість їсти щось класно приготоване та сервіроване – це таке собі ммммм, хочу ще.
батьки справдили одну мою давню мрію, подарувавши електронну книгу )))) тепер ще б навчитися нею користуватися! 😉
і святкування мого дня народження триває. я їду сьогодні ввечері у Львів )))) ах, це прекрасне місто! моє серце віддане йому давно. і цього разу я приїду туди абсолютно щаслива 🙂

весна

моя цьогорічна весна почалася вчора в Києві. саме вчора я зрозуміла, що вона таки прийшла. і принесла мені черговий зелений шалик. і смак кави.
і я таке щасливе маленьке створіння, яке знову змогло втекти кудись. хоч на день.
і мені чогось знову схотілося стільки всього 🙂 головне – не висловлювати словами всього того, що мені хочеться, бо не справдиться 😉
і на замітку самій собі: викреслюю зі свого списку полтавських таксі ще одне – Absolut Plus. вчора, вертаючись з Києва, ще в поїзді зателефонувала та замовила таксі до вокзалу. скинули смс з часом прибуття таксі, номером машинки та тарифом. ніби всьо ок. приїхала в Полтаву. біля вокзалу мого таксі нема. чекаю 5 хвилин – нема. телфоную оператору з природним питанням – де? кажуть, що почекайте хвилинку, може (!), воно зараз приїде. в підсумку через 15 хвилин і трьох моїх дзвінків воно врешті приїхало. водій хоч би вибачився за запізнення. сам водій був трошки дивний. мужа сказав, що ніби накурений чи щось таке. я не знаю. бо сиділа ззаду. але те, що вони хами – це точно. і стосорокп”ятий раз переконуюся, що краще користуватися тим, яким вже користуюся майже 10 років. і не кидатися на всякі новинки 🙂