Відчуття зрадженості

багато років я вірила, що всі люди хороші. Потім перестала. І чим старша стаю, тим менше вірю, але, при цьому, не прагну, щоб хтось вірив мені. Вірите, харашо, нєт – ну й грець з тим, я ж теж людям не вірю.

Якась така компромісна довіра з багатьма людьми в мене все ж встановлюється, але тривалість її може обмежитися будь-якої миті, до чого я завжди внутрішньо готова.

На людей, з ким я в тісному контакті, в мене в голові є своєрідні досьє: шо сказав, коли сказав, як сказав, десь щось здогадалася чи випадково побачила. Нові вчинки таких людей, відповідно, інтерпретуються мною згідно даних в моїй голові. Переважно я вгадую, інколи – провал, ну, як у детективі, купа версій, з яких не всі завжди правильні.

Чим далі від мене людина в плані контакту, або чим довше я цю людину знаю, тим більше неприємних мені речей я пропускаю повз вуха й на багато моментів просто заплющую очі. Якщо ж стосунки нетривалі, ще я не все промацала й проаналізувала, а досьє в голові огого, тим більше в мене приводів перейматися, недовіряти, перевіряти всі дрібнички, які мене турбують.

От пишу й думаю, як же пощастило тим, з ким я зустрічалася в 20, стільки наївності й довіри просто так в мене було, а потім все зламалося, поволі наївності ставало менше, а цинізм зростав у геометричній прогресії, довіра після чергового фіаско в стосунках танула на очах, ніхто особливо допомагати повертати цю довіру мені не намагався, якимись правдами й неправдами я сама трошки доливала довіри, так, щоб на денці.

І от, тридцятирічна я, з майже нулем довіри й підозрами до всіх підряд, злегка підлатаним серцем й примарною надією, що досі вмію любити, розумію, що насправді люблю тільки сина й батьків. Сина, бо він не знає, як це недовіряти й обманювати, а батьків, бо в них завжди знаходиться ще трошки віри в мене, щоб пробачити мою чергову дурну витівку.

А решту людей я постійно підозрюю в тому, що рано чи пізно вони мене зрадять. Або просто зникнуть з мого життя з невідомих мені причин.

український шок

вернулась я в свою любімую Україну. і перебуваю в перманентному шоці.

пачіму пачка м”якого сиру, вироблена в Україні, тобто ніяких митних сборів і прочіх податків на неї нема, коштує в супермаркеті на 25% дорожче, ніж аналогічна пачка м”якого сиру, виробленого в Німеччині, у німецькому середньостатистичному супермаркеті. про різницю купівельної спроможності німців та українців я тихенько промовчу.

коли вже наші службовці (в частності банківські служащі) почнуть нести відповідальність за те, що кажуть своїм клієнтам? вот мені цікаво, шо там за суперзміни зробили в Ощадбанкє, що вони верещать про це на кожному кроці? поставили термінали у відділеннях? ага, і через один ці термінали не працюють, а ті, шо працюють, до них приставлена спеціальна дєвочка, яка каже, що сильно на кнопки тиснуть ніззя. у мене таке враження, що я прийшла з кувалдою до того нещасного терміналу. ладно, про термінали іншим разом.
я їхала з України і спецально прийшла в банк спитати, що робити з карткою, строк дії якої завершується, коли я ще буду поза Україною. мені сказали, нічо страшного, приїдете, прийдете до нас і ми вам за день зробимо нову. я сьогодні прийшла в банк і мене ощасливили, що мою нову картку ніхто не замовлялв, то ість ждітє, дєвушка, двє нєдєлі. ітіть-калатіть! даже мєдлітєльний Райффайзен робить картки за 10 днів.

про те, що в нас народ в сфері обслуговування не сильно каже добрий день і пасіба я не буду писати, правда? шо ж ми, ідіоти, лішній раз улибнуцця і сказать дякую? а сказать вибачте, так це ж ващє плюнуть собі в душу, ні за что, ми гордого козацького роду, вибачення – то принизливо.

тьху! зато ва всьом вінавать Порошенко/Сєня/Юля/Правий Сєктор/москалі (нужноє падчєркнуть).

і да, про москалів. коли я сідаю в літак у Борисполі, або у літак, який летить в Бориспіль, то тільки там народ у нас під час зльоту чи посадки триндить по телефонам і стюардеси дуріють від такого нахабства. і от ці москалі, які балакають по телефону, або від якиї тхне перегаром на весь салон, говорять українською.

час

я не скажу нічого нового, мені просто треба це десь зафіксувати для пам”яті.

про рускій язик

щас всє радосно істєрят на тєму російської мови, літератури, російськомовної музики, складають якісь там списки, кого можна слушать, а кого ніззя. расєйські мудачкі час від часу з якимись заявами виступають, тіпа ви патірялі майо творчєство, грязниє бандеровци.
я це всьо читаю і думаю от шо.

вигулькую

щось я давно тут нічого не писала. все якось не до блогів, встигаю тіки новини на фб читати і по тб щось дивитися. революція, самі розумієте, часу обмаль.

ізвінітє, але я тут все ж висловлюся

взагалі я істота майже аполітична. ну не моє це, політика, всі ці танці навколо влади і прочая. хоча стежу, ніде правди діти, що там наші умнікі політикують.

просто мислі вслух

ета вот, я тут нарила картінки цікаві. якась така варіація на тему abandoned places. а то всі вічно то про Чорнобиль, то про щось подібне розповідають, а отакі от місцинки чогось мало хто описує і фоткає. помню, колись один мій добрий знайомий мав мрію максимально об”їздить отакі от закинуті місця і потім написати шось тіпа книги про філософії покинутих місць. а мені було б страшнувато кудись в отаке от пертися. якось неприємно на душі там, нє?

я кричу “ура!”

у нас дощить. вроді, по прогнозу погоди сьодня має дощить на більшості території України. і попри всю мою нелюбов до дощу, сьогодні я кричу “ура!” навіть тричі “ура!”, ібо цей дощ символізує кінець літа і прихід осені. ще одне ненависне літо добігло кінця ))))))

хто про що, а я знов про мову :)

років із десять тому я вперше прочитала 99 франків колись діколюбімого мною фредеріка жанмішелєвіча в оригіналі, себто французькою. і була дуже подивована тим, скільки в його мові англіцизмів. ну, я тоді була молода-зільона, філологію ще не вивчала, про запозичення та забрудення кришталевого джерела мови чужизмами ще майже не чула, то просто собі подивувалася і всьо. власне, надмір англіцизмів я встановити не могла, бо ж не знала межі, скажімо, до якої кількість запозиченої лексики з англійської мови у французькій слід вважати нормою, а що вже є надміром. але оскільки в школі мене вчили досить таки класичній французькій, то мені здалося, що запозичень з англійської в його мові забагато. це була преамбула, а тепер – амбула, як казав не помню вже хто 🙂

захоплююся

я люблю захоплюватися і дуже не люблю розчаровуватися, хоча більшість моїх захоплень (людьми, авторами, фільмами, виконавцями, подіями, думками, ідеями) обернулися давно чи недавно глибоким або й не дуже, але однозначно розчаруванням.
я екстатично занурююся в щось нове, хочу відкрити це нове до самої глибини, до останньої деталі, а потім отримую очікуване розчарування.