літо гудбай :)

в останні години останнього літнього дня на мене напала страшенна ностальгія за найкрасивішими стосунками в моєму житті 🙂 жодним чином вони не пов”язані із серпнем, але дуже тісно пов”язані з ностальгією.

найпрекраснішим у цих стосунках було відчуття незрівнянної легкості, а найстрашнішим – постійний страх, що я не варта того, щоб бути настільки щасливою. зрештою щасливою я була зовсім недовго, але так сильно і так багатогранно щасливою я не була більше ніколи і ні з ким із чоловіків. 

майже нічого не справдилося із того, що задумувалося і планувалося, бо я повелася в чомусь навіть егоїстично і по-дурному, хоча я не хотіла, я просто не вміла, не знала, не розуміла, як треба. і надмірна делікатність чоловіка не давала йому можливості сказати, де я робила дурні й дитячі помилки. 

коли стосунки обірвалися, на найцікавішому етапі, коли я вже відстражадала і відревіла після них, до мене прийшло розуміння, що я вдячна за них, бо після них я змінилася, після них я почала думати по-іншому про інших (отак закручено), і після них в мене залишилася купа романтичних листів, писаних розкішною англійською, які я перечитую, коли мені кепсько і хочеться романтики. тоді я вмикаю його улюблену музику і перечитую обіцянки вічної любові 🙂

Advertisements

небезпека вибору

мені важко буде написати всі думки, які зараз крутяться в моїй голові, але якщо я не напишу їх тут зараз (навіть в якості галочки самій собі), то я не напишу про це ще найближчі скількись там років.
поштовхом стала ось ця стаття. попри те, що мова там іде про російське суспільство, це ж саме цілком накладається і на українське суспільство. у статті просто прекрасно сформульоване одне твердження, яке треба втовкти в голови моїх співвітчизників і змусити їх переформатувати свої страусячі мізки на нормальні. ключову частину цього твердження я винесла в назву цього посту. МИ БОЇМОСЯ РОБИТИ ВИБІР! сотні років у складі сильної та шовіністичної імперії, апогеєм яких стали роки комуністичної окупації моєї країни, практично витравили у моїх співвітчизників будь-які ініціативні поривання. бути яскравим, іншим, нестандартним у нас досі ледь чи не найбільший гріх, який можна уявити. один із яскравих прикладів цьому: наші люди на вулицях (особливо в холодну пору року) становлять собою суцільну чорну масу, на фоні якої червоний чи зелений колір одягу неодмінно привертає увагу (своєю чудернацькістю для 90% натовпу). ще один, дещо дискусійний, момент на підтвердження зашореності українського суспільства: ставлення до представників будь-яких меншинств.
можливість вибору передбачає наявність кількох можливих варіантів. для нашої свідомості надто важко обирати навіть з-поміж двох. ми напівсвідомо здійснюємо відтворгнення всього незрозумілого чи нестандартного, зводячи вибір до одного можливого стандартного варіанту. і потім маємо те, що маємо.
думаєте, я така вся тут умна, пишу це все, а в самої аж ніяких проблем вибору нема і бути не може? 🙂 я б про це не написала, якби це мене особисто не стосувалося, бо цей блог, як не як, “приватні записки вголос”, тому я пишу тут переважно про те, на чому знаюся чи, принаймні, маю якесь базове уявлення, що й до чого.
так от. я – дитя пострадянської епохи. з усіма випливаючими (якщо такого слова нема в українській мові, то я його вигадала 😉 ). я теж переважно боюся робити вибір. мені теж важко перелаштовувати свої мізки наперекір тому, що сидіти в куточку і мовчати – це цілком може бути, живуть же так інші люди. інша справа, що я знаю, чого я боюся. коли знаєш свій страх, то він вже перестає ним бути :).
і кілька прикладів з останніх місяців мого життя на підтвердження того, що обирати – краще, ніж чекати, коли хтось за тебе збудує світ навколо тебе і поселить тебе туди.
приклад раз. дуже особистий. у мене не склалися мої останні стосунки, бо я дико боялася. боялася навіть того, що іще не сталося. боялася, що я боюся. єдине, чого я не боялася – це що мене покинуть і не захочуть навчити, як не боятися. зі мною вчинили саме так. і я вдячна за цей урок. боятися багатьох речей я перестала саме завдяки цій людині.
приклад два. не такий особистий. в мене був друг. дуже розумний. з цікавими принципами і поглядами на життя. в певний момент нашої дружби ми зіткнулися на ґрунті страху самовизначення. і розлетілися на різні боки. він боявся навіть самому собі зізнатися в тому, що він і хто він. йому легше було ховатися за ідеалістично-утопічні теорії, ніж жити в реальному світі. для себе я винесла ще один висновок: краще робити вибір і йти далі, помилятися, падати, вставати, іти далі, ніж ховатися від того, що пропонує тобі життя, вдовольняючись мінімальними благами цивілізації. я знаю, що на кожній дорозі можна колись впасти і більше не підвестися. але ж можна і підвестися 🙂
прикладу три не буде 😉 приклад три-чотири-п”ять кожен може знайти у своєму житті.

колись

колись я була щаслива маленька білочка, якій вистачало сил жити в режимі чотиригодинного сну щодня й виглядати немовірно щоранку і щовечора, ще до того, я була смішна авантюрна дівчинка, яка прокидалася щоранку з думкою, що ранковий мейл чекає на мене, наче чашка традиційної ранкової кави.
зараз лишилася смішна й трошки втомлена дівчинка, якій батьки забули пояснити в дитинстві, що янголам теж буває боляче. і навіть сон не рятує від незрозумілих згадок про минуле.
весною треба бути закоханою, а не сумною.
от вона, та розгубленість, яку я так чекала взимку, от він той клятий депресняк, до якого я була готова в січні. а він так несподівано звалився на мене в березні, коли здалося, що серце знов зліплене зі шматків наново, що все стало на круги своя і я зрозуміла стільки всього про себе завдяки тим 52 дням, які були в мене минулому році й тій людині, яка ці 52 дні освітлювала своєю посмішкою.

вечірнє бла бла

інколи я думаю, що в долі є своєрідний план, як мене розважати 🙂
принаймні, останнім часом якось так складаються події, що я відчуваю, ніби все складається так, як мені хочеться чи думається, а часом навіть так, що хочеться, але думати про це я просто боялася.
повернення у 22 триває. і це до біса прекрасно! тільки от повертатися туди, де вже колись була, маючи досвід, як воно там – це значно легше. тобто, напряму я, звісно, туди повернутися не можу (і харашо, а то б точно встромила кудись свою прекрасну й розумну голову собі на горе), машину часу ще не вигадали. але відчуття, ох ці прекрасні відчуття, коли ти можеш все і це все просто падає тобі до рук ))))) карочє, ви все зрозуміли.
знаєте, у мої 22 мені не вистачало однієї речі, дуже важливої речі, хоча навряд хтось із мого близького оточення здогадувався про це. так от. не вистачало мені віри в себе й в те, що я можу все. тому то в мої 22 всього в мене й не було. купа комплексів, виплеканих іще в дитинстві, змушували мене завжди гальмувати там, де треба було робити рішучий крок вперед (або й назад). харошо, що я себе знаю надто добре, але цілком непогано вмію приховувати свої недоліки, моєї невіри в себе практично ніхто не помічав.
при тому, що я в себе не дуже вірила (і досить часто себе я просто не любила, за що й отримувала час від часу від життя боляче по голові), я примудрялася якось боротися із цим своїм головним недоліком (але не розуміючи причини, що мені заважало насолоджуватися життям, боротися виходило важко) та ще й якось ділитися з друзями своїм досвідом та вміннями насолоджуватися життям.
і десь на межі 24-25 в моєму житті трапилося кілька значущих для мене подій, деякі з них були лише кількахвилинними епізодами, але ці епізоди (і головне – люди, яким я буду завжди вдячно за те, що вони трапилися в цих епізодах саме на моєму шляху) спершу допомогли мені зрозуміти, що ж не так, а потім підштовхнули це не так швиденько виправити. я прекрасно розумію, що мені ще потрібно трохи часу, аби остаточно перебороти в собі відчуття, що я таке собі миршаве нецікаве створіння, яке має тихенько сидіти в куточку й малчать в тряпочку. але. я рік тому, і я зараз – це не просто різні люди, це два відмінних способи мислення. да. я прєкрасна 🙂

ну що…?

хочете дізнатися, що я думаю про рік, що минає?
то ось вам хаотичне нагромадження думок та вражень, відчуттів та сумнівів 🙂
давайте почнемо все по черзі, аж від самого січня.
значить, про січень я ніфіга значущого не памнятаю 😦 знаю, що була відпустка, аж цілих два з половиною тижні, тобто все було просто прекрасно. ще в січні я пропустила корпоратив (нінавіжу корпоративи), а іще в січні була 25-річниця весілля моїх батьків. всьо.
лютий: в лютому я, здається, вперше задумалася, що я хочу перейти працювати у відділ з адміністрації. в плані роботи – це був дуже важливий для мене крок. і десь в лютому в мене почало пропадати бажання готувати щось їстівне.
березень: фантастичний місяць для мене завжди. бо це непомітний прихід весни, моєї персональної весни: із кольоровими колготками, шовковими шаликами, новими парфумами…
квітень: я купила собі улюблений весняний шалик (да, я на них схиблена), тому для мене це подія. в квітні була дуже мила поїздка в Київ. а іще в квітні була друга відпустка.
травень: в травні я попросилася у відділ, у якому працюю і зараз. тому я вся жила в очікуванні, що я буду вся така менеджериця вищого класу )))
червень: я працювала на двох з половиною посадах (асистентом керуючих, асистентом директора і стажувалася на заступника начальника відділу), відповідно жити я не встигала.
липень: офіційно почалося моє стажування. приїхала Оксанка. я практично посварилася з колишнім чоловіком. було так важко на роботі, що я якось досить легко пережила сварку.
серпень: я остаточно посварилася з колишнім чоловіком. в цьому ж місяці мене перевели до мого відділу. на роботі з”явився новий директор – чесно, це жах (тіки не кажіть нікому).
вересень: мене офіційно призначили заступником начальника відділу, на місяць раніше припинивши моє стажування. і (даже!) підвищили зарплату. а іще десь із вересня я дуже активно (наскільки мені дозволяла робота) почала тусіть по кав”ярнях мого міста в пошуках чогось прикольного. у вересні я вперше за багато років відчула, наскільки близька я зі своєю мамою. для мене це дуууууже важливо. ще в мене був черговий тиждень відпустки. і був прекрасний день в Харкові (Вікулю, вже вкотре за це дякую). і я стала на пару місяців шопоголіком )))
жовтень: я відчула, що я сама по собі, десь глибоко в собі змінююся. я стала читати. і читати багато. я стала слухати іншу музику. я знову захотіла сходити в театр. і я прочитала фантастичну книгу, яка допомогла мені розставити деякі крапки над і.
листопад: це був мегамісяць. завдяки всього лише одній людині він перетворився на місяць тотального щастя 🙂 це був місяць, коли я спала, як у далекі студентські роки по кілька годин на добу й мені цього вистачало. це був місяць, коли моя поштова скринька щодня дарувала мені по кілька прекрасних мейлів. це був місяць, повний наївних страхів і неймовірних сподівань. це був місяць, коли мої очі зеленішали дедалі більше.
грудень: спершу був вечір 2 грудня. один із найпрекрасніших днів цього року. а перед цим був день 2 грудня (один із найхвилючих днів цього року). а потім було 16 днів невагомості. і в ці дні був мій 25-ий день народження, і був Львів, і був номер, вікна якого виходили просто на пам”ятник ТГШ, і була незабутня вечеря в перший день у Львові. а до цього був нічний поїзд Полтава-Львів. і потім був знову нічний поїзд Львів-Полтава. і було 3 грудня, якого я боялася й водночас дуже хотіла. і стільки всього було, що я навіть не в силах все перерахувати, просто пункти: ніч у Кофеїні, сніданки в Кофеїні, фреш-кава в Кофеїні (якось забагато Кофеїну 😉 ), вечеря у Рафінато, губи з присмаком ментолу та ред булл, поява нахтнення готувати, власне, сам процес готування вечері (да, кстаті, не однієї вечері), “а ще чиїсь руки, і змії обіймів, і сітка із поглядів…”.
загалом, за цей рік я не змінювала колір свого волосся, натомість сам собою змінювався колір моїх очей, я прочитала кілька прекрасних книжок, прожила сотні щасливих хвилин, прожила десятки неймовірно щасливих хвилин, я змінювала себе і змінювалася попри власне бажання, я була собою і боялася себе, і пишалася собою, і любила себе понад усе. і в підсумку я можу сказати, що я просто дуже-дуже щасливе створіння 🙂

тиждень до…

наступний тиждень до Нового Року ніфіга не буде легшим за інші тижні цього року (я тут зараз про роботу). просто цей тиждень буде останнім цього року. і це не може не радувати. а з наступного року в мене феєричний графік нічних змін, просто феєричний місяць, бо розгрібать усе нерозгрібене у відділі до Нового Року доведеться в січні. да, іще я чекаю на бонус. і якщо бонуса не буде, то я ще подумаю, чи хочу я далі працювати в моїй мегапрекрасній компанії.
а шо? я тепер дєвушка развєдьонная (за законами жанру в мене щас має бути жорстка депресія), покинутая на невизначений термін любімим (жорстка депресія має зростати в геометричній прогресії), щас зима (а я її нінавіжу, бо холодно, і нема чого вдягти, а то, шо повна шафа одягу, то це не значить, що є що вдягти), снігу нема, новорічного настрою ніфіга нема, грошей на каву в улюбленій кав”ярні нима, зарплату дадуть під новий рік…
карочє, гдє справєдлівость????
а так всьо прекрасно! іще б очі позеленішали і все було б просто прекрасно!

Beautiful Lviv

моя подорож, яка була подарунком на день народження, принесла стільки приємних хвилин, що я ще досі розкладаю всі почуття по поличках.
найціннішим, як виявилося, стало не саме місто, а те відчуття екстатичного щастя, в якому я перманентно перебувала протягом усієї подорожі (ох, ці довгі подорожі поїздом через всю Україну – це просто мегапрекрасно).
а іще була одна феєрично складна, але від того надто дорога мені розмова. поміж усіх розмов, які я мала за цю подорож, одна принесла мені стільки думок та відчуттів, що я досі тихенько приходжу до тями. егоїстично-консервативне створіння вчиться бути турботиловою білочкою 😉
для мене це до біса важко змінювати себе й своє ставлення до світу. але я чесно стараюся, дехто навіть вважає, що в мене це непогано виходить.

надія є

найдорожчим подарунком для мене в цей день народження стало те, що мені подарували надію, що колись я зможу виправити свої очі й більше не соромитися їх 🙂
а іще мені подарували прекрасний ранок, смачний сніданок (вперше за багато років я снідала 😉 ), неймовірно чудовий день й фантастичну вечерю. да, отакий от їстівний в мене був день народження. я ніколи дуже не цінувала можливість поїсти. для мене це було надто буденно. але можливість їсти щось класно приготоване та сервіроване – це таке собі ммммм, хочу ще.
батьки справдили одну мою давню мрію, подарувавши електронну книгу )))) тепер ще б навчитися нею користуватися! 😉
і святкування мого дня народження триває. я їду сьогодні ввечері у Львів )))) ах, це прекрасне місто! моє серце віддане йому давно. і цього разу я приїду туди абсолютно щаслива 🙂