я не знаю, чи добре те, що я відновлюю стосунки з моїм колишнім. всі мої друзі, хто знає історію наших стосунків, в один голос кричать, що це чистої води божевілля. але я не хочу слухати їх. так само, як і батьків. я слухаю себе і чую, що відновлювати стосунки варто. принаймні, щоб розібратися, чи була я в чомусь неправа. припинити стосунки завжди можна знову.
ті місяці, що ми прожили нарізно, не чуючи голосів одне одного, не спілкуючись зовсім, були не найкращими місяцями мого життя. але я змогла жити без нього і це вже добре. я навіть сміялася і раділа життю, хоча був час, коли я навіть уявити не могла, яким може бути моє життя без Пола.
ми обоє з ним не знаємо, чого хочемо. ми обоє тягнемося одне до одного і не можемо бути нарізно.
я не буду більше обіяцти собі, що ці стосунки назавжди, бо завжди не існує. я не буду більше так безоглядно кидатися в любов. я більше не буду грати своїми почуттями. пальці більше не тремтять, коли я пишу щось йому, і голос не переривається, коли ми спілкуємося телефоном. обпалені крила вже ніколи не стануть такими, якими були до розриву.
але я і зараз можу сказати, що кохаю його
upd: як виявилося: те, що було розбито назад не склеїти. і навіть намагатися не тре, хоч я й спробувала, та все марно. краще було й не пробувати. таке.
Ще трохи слів... 